«У листі рідним і в його лісах
Зосталася тому душі моєї
Частина найдорожча, повнозвучна
І повноцвітна!»

/ поетична замальовка до 55 р. пам яті Михайла Ореста (Зерова), поета, перекладача української діаспори, брата Миколи Зерова, уроженця м.Зіньків/

 

 

Всім народитися в своїй отчизні дано,

Та даром є одно: духово бути в ній.

Михайло Орест

      

Давно відомо, яка велика сила впливу поезії на почуття людини. Інколи чотири рядки талановитого автора можуть змінити  сторінки нашого життя. Поетичне слово здатне проникати у таємниці людської душі, закликає людину мислити образами, не дає нашій душі зачерствіти.

         Зіньківщина здавна славиться талановитими людьми. Не цураючись наболілих тем, поети і прозаїки в усі часи намагалися показати життя з усіх сторін, щоб збагатити світову скарбницю духовності дещицею краси нашого краю, розповісти світові про геніальних своєю простотою людей, які жили і живуть поряд з нами.

         Одним з таких славних земляків, майстром поетичного слова був Михайло Орест(Зеров), який народився 1901 р. у м.Зіньків на Полтавщині, в родині педагога. Був на одинадцять років молодшим від свого брата Миколи Зерова.

         Михайло закінчив Київський інститут народної освіти, вчителював. З 1924 р. жив у Києві. Ще замолоду цікавився східною філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життя в Україні оригінальних віршів не публікував, хоча писав їх із студентських років. Двічі заарештований, був у таборах та на засланні. Саме тоді Михайло Зеров написав цей сонет:

Враз барви щастя гаснуть. У пітьмі

Квадрат вікна біліє. Чорні ґрати,

В залізні двері. Тиша. Я — в тюрмі…

         Під час війни потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім у Львові, далі в таборі біженців у баварському місті Авгсбурзі. У 1963 р. 12 березня наш видатний земляк помер у тому ж таки Авгсбурзі. Нащадків у нього не залишилося. Архів письменника зберігається у Вільній українській академії наук у Нью-Йорку. 1994 року перепохований у Києві на Байковому кладовищі – поруч із братом Дмитром. Того дня збулися пророчі слова Справжнього Поета:            

«Я вернувся до тебе, отчизно моя...»

         Із власного серця Михайло Орест видобув рецепт щастя: самозаглиблена праця розуму, оригінальна творчість заради розвитку національної культури, відповідальність за збереження пам’яті і спадку великих українських митців. За майже два десятиліття він написав п’ять збірок самобутніх за змістом і довершених за формою віршів - «Луни літ» (1944), «Душа і доля» (1946), «Держава слова» (1952), «Гість і господа» (1952), «Пізні вруна» (посмертна - 1965 року). Поет був упевнений у доцільності й важливості своєї літературної діяльності в еміграції, вважаючи її роботою «для «української вічності», бо вірив у нашу національну невмирущість і постання держави.

Дві перші збірки - «Луни літ» та «Душа і доля» - складаються переважно з віршів, писаних у тридцяті роки . Тиша, самотність, порожнеча, осінь, холод, зима, нерухомість, горе - реалії його творів.

Прийдешнє -

пуща, в пітьмі вся німа;

Стежки слова, та слів у ній нема.

Ти йдеш: навколо тьма і тьма.

Одне ти знаєш: тиха і смутна

Тебе по той бік пущі жде труна.

         Поет саме був тим, хто писав про «добро і зло» і вважав вірш моральною проповіддю. Третя і четверта книжки Ореста «Держава слова» та «Гість і господа» увібрали  старі та нові ліричні поезії.

І я зберу з дерев душі погідних

І до тієї, що її привіт

Колись гасив скорботу і тривогу,

Любові спілої скерую літ.

         Через десять років ті ж теми зазвучать у «Пізніх врунах». Це вірші 40-х, 50-х і 60-х років, а з них багато про «душу». І не лише про загальну світову душу, а про одну-єдину, свою власну, яку мучать спогади минулого.

Оподаль від людей, злочинства і пороку

                              Плекай душевний мир і тишину глибоку –

І чисті помисли, постали в тишині,

Надійно проростуть у нетутешні дні.

         Не менш важлива частина його спадку - переклади, які робив з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської мов. Водночас мав високий талант і мужній голос, свою неповторну мову для творення самобутнього поетичного світу.

         Світ природи (Космосу, ладу, добра) в Орестовій ліриці протистоїть хаосу, породженому людством. Абсолютне зло - тоталітарні держави, дві світові війни, повномасштабна війна в Україні, знецінення людського життя й занепад культури, - ось спричинені самим людством апокаліптичні останні часи, пророком яких виступає у своїх віршах Михайло Орест. Проте у людства є порятунок - свобода вибору добра:

З серця, людино, свого, з глибин його щонайглибших

Владаря світлого клич! В сяєві слав, молодий,

Зло із престолу він скине, покаже тобі, о людино,

Сонячне небо - і мир з ним процвіте на землі.