Григір
Тютюнник у спогадах та листах
Онлайн-цитатник
до 90-річчя від дня народження письменника-земляка
Тютюнники довго не живуть
(з
приватної розмови Григора Тютюнника)
Що ми знаємо
про Григора Тютюнника? Зринають у пам’яті сухі факти – письменник-прозаїк,
перекладач, лауреат Шевченківської премії та премії імені Лесі Українки… А якою
людиною був Григір Тютюнник? Про що мріяв, які мав звички, характер,
вподобання? Напевно, найкраще про це мають розповісти друзі та колеги Григора,
а також його власні листи й різноманітні записи.
Нижче
пропонуємо ознайомитися з такими фрагментами-характеристиками.
* * *
Людина
Ставний,
високий (чи принаймні здавався мені таким), з буйною кучмою (навіть і тоді,
коли був підстрижений) смоляного волосся, посрібленого іскрами сивизни. Не те,
щоб не причесаний, але й не прилизаний. Просто по-хлоп'ячому відкритий,
безпосередній, природний. Ніби щойно з сільської вулиці, якою простував у своїх
справах і раптом опинився в коридорі монолітного столичного будинку на розі
двох вулиць — бульвару Т. Шевченка та Пушкінської — з червоною вивіскою при
вході: «Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». На моє глибоке переконання, в усій
поставі гостя відразу вгадувалось, може, й не демонстративне, але все-таки щось
опозиційне до гнітючої, чужої навколишньої дійсності, що, незважаючи на
зовнішнє благополуччя, на показуху, панувала скрізь і всюди. Власне,
опозиційність до властьімущих. Тому-то й випромінював тепло.
Це тепер, хоч
би на кого поглянув, хоч би з ким заговорив, геть усі стали аж надто розкуті й
сміливі. Звичайно, заднім числом, коли пішло в небуття тоталітарне минуле. Коли
бути інакшими, здається, нібито й не модно. Коли сама влада «провокує» на
сміливість і критику. А тоді... Досить було сказати необережне слово. Ні, не
проти влади. Сказати слово, яке б не засвідчувало телячого пафосу й безоглядної
готовності прислужитися перед нею, владою.
Шугай, О. «Усе живе – тепле…» [Текст]: Нове про
Григора Тютюнника. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. –
С. 5-6.
Як усі глибокі
й по-справжньому обдаровані натури, був він неговіркий, небалакучий — скоріше
видавався мовчуном. Високий (він завжди здавався вищим, ніж був насправді),
ставний, з розгорнутими, немов крила, плечима і гордо піднятою чубатою головою,
про яку так і хотілося сказати: «Буйна твоя голівонько!», — він з юності як
став у лави Тихоокеанського флоту, то так і стояв, безперервно відчуваючи на
собі прискіпливі погляди вимогливих флотських командирів, незрадливих
моряків-побратимів та нелукавих своїх односельців-полтавців.
Обдарований
був не лише талантом, а й тією суворою вродою, що її звуть мужньою, мужською.
Хай буде тут це російське слово — воно так пасувало йому! Твердий погляд,
різкий профіль, несхитна й упевнена хода — весь він був рівний і завжди
напружений, мов натягнута тятива. Сміявся рідко. Всміхався ще рідше. Тому не
уявляється усміхненим — ну, ніяк! Тікає його усмішка з пам’яті, не дається, не
пригадується, хоч плач.
А жартувати,
як не дивно, був мастак. І жартував він, як робив усе, — талановито: всі ми
регочемося, животи надриваємо, а він ніколи й не осміхнеться. Прекрасно й
незабутньо імітував багатьох колег, друзів, товаришів, кінорежисерів та
акторів, студійне й спілчанське начальство. Міг одним-двома жестами, поглядами
чи репліками влучно й убивчо скопіювати будь-кого з присутніх. Та найяскравіше
відображав Григір безпосереднього свого мічмана Климова. Вольове своє
підборіддя випне ще дужче, голову відкине, бувало, назад, зверхньо й презирливо
примружиться і, повільно й загрозливо обертаючись через плече, рубоне різко й
вимогливо:
— Матрос
Тютюнник! Абсурд!
Втриматись від
сміху, та що там — від реготу! — було неможливо.
Сизоненко, О. Не вбиваймо своїх пророків [Текст]:
Книга талантів / О. Сизоненко. – К.: Дніпро, 2003. – С. 333-334.
Де, коли, за
яких обставин я вже бачив такого зосередженого чоловіка?.. А-а! Не бачив —
вичитав. Хоча ні, таки ж і бачив! На ілюстраціях художника О. Верейського в
«Тихому Доні» та на екрані бачив артиста П. Глєбова в ролі Григорія Мелехова...
Коли я сказав
потім йому про цю свою враз виниклу і, ясно ж, довільно-суб’єктивну аналогію,
він поставився до неї цілком серйозно:
— Можливо. У Шилівці цілий куток прозивають
Гасанівкою. Кажуть, що наше поріддя бере нібито початок від якоїсь баби
Гасанки, вивезеної з Туреччини чи з татар. Хто його знає, може, і в моїх жилах,
як у шолоховського героя, тече турецька кров.
Маценко, І. «Я пишу трудно» / І. Маценко // Вічна
загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про
письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 331.
Їхали
спокійно, без пригод, милувалися попутніми селами, водами, садами. Гарно було,
але всім не хотілося покидати село. Селяни ми. А я, видно, найбільший.
116. Лист до матері – Г.М. Тютюнник // «…Щоб було слово
і світло» [Текст]: Листування Григора Тютюнника / Передмова, упорядкування,
примітки, підготовка текстів О. І. Неживого. – Луганськ: Альма-матер, 2004. –
С. 169.
Внутрішні орієнтири
Григір
Тютюнник не був у полоні жодної ідеології, крім однієї - ідеології добра, У
його щоденникових записах читаємо: «Найвища наука життя - мудрість, а найвища
мудрість - бути добрим». Висловлення такого роду не раз стрічаємо в його творах
і нотатках.
Роздумуючи над
письменницькою долею, літературознавець А. Белінков у книжці, присвяченій Юрію
Тинянову, писав: «Письменники - це гінці. У давнину гінців, які приносили
погані вісті, убивали. Письменників, що несуть невтішні вісті про свій час, теж
убивають».
Не обов’язково
їх репресувати чи розстрілювати. В епоху застійного лихоліття були задіяні
«гуманніші» методи: поволі, але наполегливо й послідовно отруювали їм життя -
організовували шельмування в пресі, загальмовували видання творів, взагалі
позбавляли можливості нормально працювати. А там, дивись, людина вже й дозріла,
щоб самій укоротити собі віку. Або - що те саме, а може й страшніше - примусити
її, за словами Салтикова-Щедріна, присвятити себе культу самозбереження...
Твори Григора
Тютюнника несли правдиві й невтішні вісті про свій час. І їхнього автора звели
зі світу - на поступки перед совістю він був не здатний.
Шевченко, А. Чи потрібні нам добро і правда? / А.
Шевченко // Українська культура. – 2001. - №11-12. – С. 27.
- Це добрий
дядько, — переконує вона попутників, — завжди мене підвозить.
Машина з
шипінням ковзає по асфальту з горба в балку, з балки на горб. Так проїхали
кілометрів із шість. Та ось зупинилися. За борт вчепилися чиїсь червоні товсті
пальці, потім висунулась (виринула, з’явилась) голова водія. Очі сміються,
горять, бігають.
- Давайте
розрахуємось, любі. Ви поспішаєте, я поспішаю... давайте, давайте.
Говорить він
швидко і так само швидко перебирає пальцями. Це рухи хабарника.
Скільки?
-
По десяточці. Як і на автобусі.
-
Дорогувато.
-
Вибачаюсь. Ідіть пішечки, тільки
ж далекувато...
Десяточки
зникають у кишені одна за одною.
Добрий
дядько...
«Добрий дядько» // Вічна загадка любові [Текст]:
Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А.
Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 26-27.
Вражають мене
люди своєю жорстокістю. І вся вона від егоїзму. Настуся дорікає студентові за
те, що він забув про її любов, що він жорстокий і нелюдяний.
Але коли
мрійник боязливо і м’яко, майже по-лакейському сказав Настусі, що він її
любить, що він так її любить і готовий...
— Ну і що ж? —
перебила Настуся. В її голосі було стільки байдужого подиву, що в мене похололи
коліна.
Ось воно,
егоїстичне серце людини! Хвилину тому обливало слізьми нерозділену любов свою,
дорікало людям у жорстокості, мліло і нило від неуваги до себе. Але коли інше
серце вихлюпнуло хвилю любові і страждання, це серце стало раптом холодне, як
вийнята з води гартована сталь. Егоїзм! Недаремно десятки найкращих людей світу
посилали тобі в різні віки свої прокляття.
Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина
Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський
письменник, 1988. – С. 39-40.
Оля живет хорошо, если не сказать здорово. Квартира
просторная, хорошо меблирована; гарнитур: шкаф, кровать, трюмо - все то
неплохо. Но, хотя будучи гостем и не критикуют хозяев, скажу: гарнитур сформировался
и у Оли, как человека. Она состоит из расчета практичности, предприимчивости,
«улесливості», если это необходимо для благополучия семьи и т. д. Весь этот
гарнитур чувств и привычек называется обывательством. Этим же поразил
меня и В.Новиков.
Очевидно, жизнь сама по себе способствует формированию
такого типа людей. Не будем очень строги к ним. Но я такой жизнью жить никогда
не буду. Она удобна, жирна, уютна, но бесцветна, нет в ней той «разности
температур», которая движет человека «все вперед и выше». Нет.
Лист двадцять сьомий // Шугай, О. «Усе живе –
тепле…» [Текст]: Нове про Григора Тютюнника. – К.: Видавничий дім
«Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 175.
Та я і не міг
написати першу заяву розумно і дипломатично, чи що. Це ділові люди вміють. Я ж не
тільки не розвинутий в тактиці житейській, в тактиці пристосування до життя,
але ще й ледачий щоби пристосуватися, треба витрачати енергію, а и мене її
мало, та й та в село, в ліс, на річку й небо дивиться. Це не ниття, а істина,
адже я чую себе. Надто багато пішло енергії в минулому.
Ну, і до
всього іншого потрібно додати мій довірливий тихий ідеалізм — явище винятково
національного походження, хоч і не всі українці ним заражені, особливо багато
хто з моїх колег, запевняю Вас.
104. Лист до Н.П. Дангулової // «…Щоб було слово і
світло» [Текст]: Листування Григора Тютюнника / Передмова, упорядкування,
примітки, підготовка текстів О. І. Неживого. – Луганськ: Альма-матер, 2004. –
С. 158.
Шлях у
літературі
«Шукаю
слово»... Але ж яка прекрасна, виважена, запашна мова його творів! Можемо
сказати, як Гнат Хоткевич про Тараса Шевченка: «Мало того, що він знав мову,—
він знав щось більшого: знав дух мови». І це тоді, коли письменник, як сам зізнався,
двадцять років говорив виключно російською! Справді живою, колоритною мовою творів
прозаїка захоплювався і поет Василь Мисик, дуже топкий знавець народної
лексики. Розуміється, «потрібні» слова Григір Тютюнник шукав насамперед у живій
розмовній практиці — невичерпній криниці народного буття. Але шанував і
словники — багатющий фонд, золоті злитки, що не піддаються корозії часу. Якось
на столі у редактора В. Корнієнка помітив «Російсько-українську фразеологію»
Володимира Дубровського. Видання 1917 року і давно вже стало раритетом.
(Примірник «Російсько-українського словника» цього ж автора зберігається в
робочому кабінеті В. І. Леніна в Кремлі). Григір Михайлович узяв словник на
якийсь час. А згодом передрукував, оправив. І не тільки для себе. Один із примірників
передрукованого словника письменник пообіцяв подарувати іншому редактору — О. Лєнік.
Але сталося так, що по дорозі до видавництва саме цей примірник у нього
випросив письменник N. Що ж робити? І Григір Михайлович вирішив віддати
редактору свій власний. Безмежна щедрість і тут не зрадила його...
Двері в
літературу Тютюнник відчинив природно, як у світлицю. Ні, не в храм, — при всій
повазі до храму, а саме в світлицю, де любов живе й оновлюється, де немає застиглості.
Вражала його доступність, відкритість, незахищеність. Хоч був і строгий з виду,
адже чорний, мов циган! А на вродливому, спокійному обличчі, як і в його брата
Григорія, сліди прихованої муки. Такі люди рішучі, безстрашні, відчайдушні. Але
серця у них ніжні, ранимі, як у дітей.
Шугай, О. «Усе живе – тепле…» / О. Шугай // Вічна
загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про
письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 476-477.
Він і в
літературу прийшов, як приходять на свято - в усьому, чи, точніше, при всьому
кращому, що мав за душею. І довго, мені
здається, вірив, що так само йдуть у напрямку Спілки письменників
усі. Аж поки до тої Спілки дійшов і зрозумів, що привела його доля на торжище,
де метикуваті його попутники миттєво викричали собі посади, премії, офіційну
славу, а він - нічого, Хіба глибоко захований і з усіх сил тамований надрив, що
давався усе ж взнаки в отаких, приміром, причіпках:
- Миколо, нащо ти пишеш?
Я, що сидів у
той час у письменницькій їдальні «Еней» разом (але майже випадково) із ним, аж
зіщулився, помітивши, як дядечко, до котрого Григір звертався, здригнувся і,
тримаючи перед ротом ложку з борщем, благально промимрив:
- Грицю, не чіпляйся. Ти ж бачиш, я їм.
- А нащо? Щоб писати, не тільки їдять, а й
думають.
- То й думай собі. А в мене перерва.
- Перерва? Хіба в письменників бувають
перерви?
- Я ж не письменник зараз, а...
- А хто?
Штонь, Г. Григір / Г. Штонь // Українська культура.
– 2001. - №11-12. – С. 26.
«Хлопці»
хочуть підмінити в мистецтві розвиток, поступ людського духу виробничими
відносинами, утилітарними стосунками між людьми. Це спустошує і людину, і,
слідом за нею, літературу...
Щоб писати
фантастику, треба добре знати життя на землі. І головне — проблеми...
Проза — як
стовбурна редька: тверда і без смаку.
Є тільки одна
форма художнього твору — лаконізм.
Речення
художнє — як чаша терпіння. Воно повинно бути повним, але не переповненим.
Те, що
називають вершиною таланту,— то вершина критичного ставлення до себе.
Дійшов
висновку, що я телепень. Отже, порозумнішав... Як це вам подобається?
Мені потрібно
ще й вчитися думати на папері.
Із записників різних років // Вічна загадка любові
[Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл.
А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 68-69.
Казав:
— Я пишу трудно. І можу написати тільки про
те, що добре знаю, що пережив чи відчув. Не можу писати речей об’ємних — в мене
для них не вистачило, мабуть би, терпіння. До того я? не розумію, навіщо
стругати романяру, коли ідею, думку, почуття, якими хочеш пройняти читача,
можна вмістити в звичайному оповіданні на десяти — п’ятнадцяти машинописних
сторінках?
Іншого разу:
— Писати трудно. Але треба кожного дня
долати цю трудність, виборювати майстерність, змушувати себе звикати до того,
щоб писати справді художньою мовою, знаходити не вторинні деталі — живе,
соковите слово. Це дуже трудно, але до труднощів теж звикають. Треба звикнути й
тут — іншого не дано.
Маценко, І. «Я пишу трудно» / І. Маценко // Вічна
загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про
письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 332.
Потроху входжу
в ритм міського життя і думаю: коли ж оця суєта залишить мене в спокої та засяду
писати в хорошій душевній рівновазі, повільно, докладно, з насолодою і мукою
від радості за кожну удачу... Та ба! Невже життя настільки хитре, в своїй
підступності, що тільки водить за ніс наші добрі мрії та сміється потихеньку:
що, мовляв, попалися!
Для роботи
душі потрібна добра, благородна рівновага
все-таки, а її немає.
В селі мені було
легко, думалося, працювалося…
117. Лист до Н.П. Дангулової // «…Щоб було слово і
світло» [Текст]: Листування Григора Тютюнника / Передмова, упорядкування,
примітки, підготовка текстів О. І. Неживого. – Луганськ: Альма-матер, 2004. –
С. 169-170.
Григір
Тютюнник не був, як дехто, літературним гурманом. Але читати любив. (Та й хіба
є хоч один путній письменник, який не цікавився б тими шедеврами, що створені
попередниками?) Добру філологічну культуру встиг здобути, навчаючись в
університеті. А «життєвих університетів» йому не бракувало.
Шугай, О. «Усе живе – тепле…» [Текст]: Нове про
Григора Тютюнника. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. –
С. 30.
Доля і час
«Інтелігент» для
Тютюнника-студента — це не людина високої культури, а всі, хто відірваний від
землі й фізичної праці, так звані «совслужащие», висуванці, які хвацько
вкочувалися в село на лінійках, вбравшися для солідності в сталінські френчі,
або й пішки заходили — у парусинових піджаках з дерматиновими портфелями. Від
них, «уповноважених», нічого хорошого не ждали. Сиділи такі мармизи і в
конторах, у бухгалтеріях, сушили голову, як знизити розцінки або ж обрахувати
таких простаків, як Іван Срібний. Їх міські діти, котрі просочилися в
університет, намагалися тепер відгородитися
від простонародного світу,
претендували на елітарність і винятковість, підкреслювали її модним убранням
(мода вже заповзла з «гнилого» Заходу).
Гуторов, О. Незахищене серце. Характер і час Григора
Тютюнника / О. Гуторов // Прапор. – 1990. - №8. – С. 27.
Григір
Тютюнник ніс правдиві й невтішні вісті про свій час. І при всьому тому його
душа не озлобилася — вона була в нього чиста, світла, аж промениста.
Співчутлива до чужого горя й радісно усміхнена до добра й краси. Тому-то й
твори його сповнені людського тепла, ласки й милосердя до всього живого й
сущого.
Він завжди
схилявся перед красою світу, прагнув любові й гармонії: у взаєминах людей, у
ставленні до роботи, у стосунках з природою — любові й злагоди в усьому, а коли
не знаходив цього, глибоко страждав, ставав колючим і задерикуватим, ладним, як
і його герої, іти з відкритим заборолом супроти людської байдужості, морального
бруду, духовного убозтва. Це, зрештою, и ставало темою багатьох його творів.
А свою
провідну тему Григір Тютюнник чітко сформулював в одному інтерв’ю: «Кожен
письменник обирає собі тему найближчу, найріднішу його життєвому досвідові і —
неодмінно своєму ідеалові людини в тому часі, в якому він живе. Найдорожчою
темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаться доброта, самовідданість
і милосердя людської душі в найрізноманітніших їх виявах».
Людей з такою
душею читач зустріне чи не в кожному творі письменника. Пишучи, Григір Тютюнник
не шукав якихось виняткових історій, карколомних подій, незвичайних героїв —
розповідав про те, чим живе, чим щоденно заклопотана людина-трудівник. Однак за
цією позірною ординарністю поставали характери небуденні, долі такої
драматичної напруги, які завжди були окрасою літератури.
Шевченко, А. Щастя і злощастя Григора Тютюнника / А.
Шевченко // Літературна панорама. 1989 рік [Текст]: Збірник / Редкол.: В. Г.
Дончик (голова) та ін. – К.: Дніпро, 1989. – (Вип. 4): 1989 / Упоряд. С. С.
Гречанюк. – 1989. – С. 155.
Епітафія
Тоді я був ще
дитиною, зовсім не розумів батька, а він сприймав мої юнацькі вибрики не
розумом дорослого — душею вразливої дитини. Скільки я тій душі нещасній завдав
болю! Ніколи собі цього не прощу! Батько часто повторював: «Мишко, ти мене
зрозумієш, але тоді мене не буде...» На жаль, так воно й сталося... Зрозумів аж
тоді, коли приніс у батькову кімнату руду глину на черевиках з його вічної
оселі на Байковій горі. Ніякі сльози, ніяке каяття не допоможе повернути
втрату. Особливо гірко від того, що слухав не батька, а тих, що зі своєю
міщанською правотою живуть віками, а його вже немає і не буде. Дорога до батька
була тернистою. Не розумів, вірніше, не хотів розуміти ні його самого, ні його
оповідань. А коли зрозумів, то вже залишилися самі оповідання й залишився сам
зі своїм болем та запізнілою мудрістю, нікому не потрібного. Якби я міг
повернути батька, то я б, не вагаючись, віддав би своє життя, але як би я цього
не хотів, то все одно це залишається лише фразою. Ми з ним були такі схожі і
так ховалися й крилися один перед одним цією схожістю! Тепер несподівано
відкриваю, що саме так говорив батько, саме так він про щось думав, а я сам, не
знаючи того, часто йду тим шляхом, що його вже пройшов батько. А твій де? —
запитують люди. А свій треба шукати, і пошуки ці нелегкі.
Тютюнник, М. Живу його болем… / М. Тютюнник // Вічна
загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про
письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 413.
Він поруч був
— на відстані привіту —
На відстані
правиці чи кивка.
Усмішкою
торкався сумовито На відстані цигарки й сірника.
З Полтавщини
щодня він повертався,
Благословенний
чесними людьми, —
Спасибі, рідна
стороно полтавська,
Що чесністю
благословлялись ми.
Твій син
здавався часом очужілим —
А він
возносивсь
до
людей
в село...
В його душі
чиясь душа щеміла —
І поруч нього
боляче було...
Ярмульський, А. Він поруч був… / А. Ярмульський //
Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади
про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 482.
Впорядкування:
бібліограф ЗПБ М. М. Гриценко
Жовтень
2021 року