вівторок, 21 грудня 2021 р.

Обереги нашого дому

 


       Україна! Рідний край! Земле наша, рястом уквітчана, любистком закосичена. Скільки ніжних, ласкавих слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де народились і живуть. Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, глибоко знати історію свого народу, роду, його мову, звичаї. До Вашої уваги година народознавства «Обереги нашого дому».

Рідна домівка! Вона оспівана в піснях, оповита легендами, зігріта теплом материнської любові. Дім захищав не лише від негоди, але й від зла, беріг чистоту людської душі. Тобто сама українська хатина вже була оберегом.


Дедалі більше віддаляється від нас біленька хата у вишневому садку. "Садок вишневий коло хати” хто з вас не пам’ятає ці рядки? Адже у таких хатах – наш корінь роду, щось одвічне, як життя, і святе, як мамина пісня.


         Важливою спорудою в  хаті була піч, але  вона поступово відходить в історію. У печі пеклися паляниці духмяного хліба з шишками, весільний коровай. Як символ добробуту, чулися запахи борщу, каші. В печі не тільки готували їжу. Вона створювала особливе родинне тепло. Господиня охайно білила піч, а в окремих регіонах України її розмальовували.



Особливу роль у хаті відігравав стіл. Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька як до голови роду – він займав почесне місце за столом. Стіл завжди накривався скатертиною. На столі завжди лежав хліб на вишитому рушникові.



Оберіг вірності й любові – рушник. У горі і у радості він завжди поряд. Рушник передавався із роду в рід, ним перев’язували кумів, хлібом-сіллю на рушнику зустрічали і зустрічають зараз дорогих гостей.


          Щоб у домі панувала злагода, мали у господарстві глиняний посуд. Кожен з нас знає повір’я, що вдома не варто зберігати надбитий посуд. Таке твердження виникло тому, що посуд вважали живим. Надщерблений, розбитий глечик чи тарілку прийнято було закопувати в землю.



           Підкова має одне значення - символ удачі, щастя, достатку і оберіг від злих сил. Кріпити підкову над дверима повинен господар будинку разом з господинею. Знайти підкову - було знаком, що зовсім скоро вам неабияк пощастить.


Найсвятішим місцем у хаті є покуть, де розміщували ікони. Їх прикрашали вишитими рушниками, які господині вишивали власноруч. Вони берегли домівку від всього лихого, несли мир і спокій. За іконами на покуті клали священні реліквії: свячену вербу, шматочок свяченої паски, громничу свічку, свячену воду.

 

Хорошим оберегом для житла є дзвін. Він означає захисний купол небес. Дзвін може не тільки відганяти від будинку зло, але і знищувати біду що вже зайшла в будинок. Ритмічні і водночас мелодійні удари дзвону символізують час що минає, бій дзвонів пов’язують з весіллям, перемогою або молитвою..


Хата надавала людині не тільки притулок від непогоди, але й створювала їй умови для повсякденного існування, де відновлюються сили, визріває натхнення. Тут віками формувалися родинні стосунки, створювалася своєрідна психологічна атмосфера, свій мікроклімат, де людина відпочиває, працює, харчується, осмислює своє буття та взаємини з навколишнім світом.



 

пʼятницю, 17 грудня 2021 р.

Відеосалон «У вирі новорічних кінофільмів»

     

 

    Новорічні та Різдвяні свята наближаються! З наближенням свят та зими настає особлива атмосфера,  коли так приємно зібратися з близькими і рідними та переглянути старий добрий фільм про те, що чудеса трапляються, треба лише в них повірити.


            Тож любителів доброго сімейного кіно і шанувальників різдвяних чудес запрошуємо до нашого відеосалону з добіркою фільмів, які ми сподіваємося зацікавлять вас.

                                                          


В одному дивовижному і чудовому містечку жителі з великою радістю ждуть Різдва, яке повязане у них з подарунками, казковими пригодами та пухнастими ялинками. Та є люди , які не люблять це свято, один з таких – Грінч, який схожий на маленьке пухнасте чудовисько. І вирішив він залишити всіх без свята, але несподіваною перешкодою для нього стає маленька дівчинка.

                                                           


Події фільму відбуваються в Карпатах. Відпочиваючим гостям разом з місцевими підлітками доведеться проявити справжню сміливість, згуртованість і винахідливість, щоб перемогти злодія, переодягнутого в костюм святого Миколая. А чим все закінчилося ви дізнаєтесь, переглянувши фільм.

                                                          


Це історія юнака Северина та його сестри Аніки, які задля порятунку хворого батька, долають низку випробувань та потрапляють у вир пригод напередодні свят. Під дією різдвяного дива головні герої не лише долають труднощі, а й знаходять справжнє кохання та міцну дружбу.

                                                           


Повчальна історія про старого жорстокого Скруджа, який присвятив своє життя накопиченню багатства. Він зневажає все: дружбу, любов та різдвяні свята. Та все змінює одна новорічна ніч, під час якої він повністю переосмислює своє життя…

                                                           


Ну і як в Новорічні свята без старого доброго кіно від Миколи Гоголя. Переказувати сюжет немає сенсу, адже його і так всі знають. Просто пориньте у атмосферу Гоголівського Різдва та насолодіться неперевершеною грою акторів.

Тож створіть собі святковий настрій, сядьте з родиною поряд з вже прикрашеною ялинкою, та перегляньте  новорічні фільми - цікаві, добрі та повчальні.

 

четвер, 16 грудня 2021 р.

Мелодія Новорічних свят.


Зима… А значить Новий рік, Різдво, канікули і …дещо ще, що так дбайливо збережене в кожному серці. Зима – це чудовий час засніженої казки, Різдва та мерехтливих вогників навколо. Зима для того й створена в білих тонах, щоб ми могли почати своє життя з білого аркуша.



         Якщо ви любите цю пору року так як ми, то запрошуємо вас до нашої книгозбірні де розгорнуто виставку – інсталяцію «Мелодія Новорічних свят». Тут на вас чекає Книжковий сніговик, біля якого ви зможете сфотографуватися та загадати бажання, адже чим більше буде у нас бажань, тим більше їх збудеться.

         Також ви зможете зазирнути у зимовий новорічний кошик і вибрати собі книгу до душі, адже зимові книги це не ті, які про зиму, а ті що роблять лагідним холодний зимовий вечір за вікном: О. Лілік «Квіти цикорію», Я.Терлецька «Різдвяний янгол», Д.Корній «Зозулята зими» та « Зірка для тебе»,  Г.Вдовиченко «Найважливіше наприкінці».



         Ми сподіваємося, що кожен користувач, який завітає до нашої книгозбірні знайде для себе щось цікаве.

Напередодні Новорічних та Різдвяних свят хочемо привітати вас зі святами і побажати, щоб у вашім серці завжди залишалося місце для казки. Пухнастої вам зими і опадів у вигляді щастя. І нехай в Новому році  у вас буде все, що не можна купити: Любов, Здоровя, Щастя і Друзі!

суботу, 11 грудня 2021 р.

Перегляд літератури «Пропусти Чорнобиль крізь серце»

 


14 грудня Україна відзначає День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Саме цього дня у 1986 році завершилося будівництво захисного саркофагу над зруйнованим четвертим енергоблоком.

В цей день ми згадуємо тих, хто жертовно віддав за нас своє життя та здоров’я. Згадуємо тих, хто йшов у ядерне пекло рятувати усіх нас, розуміючи небезпеку, усвідомлюючи наслідки. Це справжня любов і самопожертва. Це справжній патріотизм та самовідданість. Завдяки відвазі і мужності ліквідаторів аварію вдалося локалізувати, Україна і світ були врятовані за крок від глобальної катастрофи.

До Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЄС  в Зіньківській публічній бібліотеці в читальному залі підготовлено перегляд літератури «Пропусти Чорнобиль крізь серце» де представлено нові книги, які надійшли від Українського інституту книги, періодичні матеріали, фото та ілюстрації про самопожертву ліквідаторів аварії на ЧАЄС, які пройшли через усі кола ядерного пекла.


Біль і мужність Чорнобиля сповнює наші серця тривогою та неспокоєм. Тільки через багато років приходить до нас переосмислення масштабів цієї трагедії і подвигу ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Ми маємо зробити все, щоб у майбутньому подібні катастрофи ніколи не повторювались, а пам’ять про цих людей жила у наших серцях.

Запрошуємо користувачів нашої книгозбірні ознайомитися з новими книгами представленими до пам’ятної дати -  Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС!

четвер, 9 грудня 2021 р.

10 грудня – Міжнародний день прав людини

 

10 грудня – Міжнародний день прав людини

Інформаційно-правова година

 


Міжнародний день прав людини був заснований на засіданні Генеральної Асамблеї ООН у 1950 році. Крім того, в Україні щороку на честь проголошення у 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини проводиться Всеукраїнський тиждень права, який започатковано Указом Президента України від 8 грудня 2008 року.  Він проходить під гаслом «Гідність і справедливість для всіх нас».


    Загальна декларація прав людини є одним із найважливіших міжнародних актів щодо захисту прав людини і громадянина В цьому правовому документі задекларовано наступні принципи: усі люди народжуються вільними та рівними в правах незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії тощо; право кожного на життя, свободу та особисту недоторканість; заборона рабства и работоргівлі; заборона катувань або жорстокого поводження; право кожного на правосуб’єктність; рівність усіх перед законом; право на звернення до суду; заборона самовільних арештів; презумпція невинності та заборона зворотної сили карного закону; право на свободу пересувань та вибір місця мешкання; право на громадянство; право на шлюб; право володіти майном; право на свободу переконань; право на мирні збори; право на участь в управлінні громадськими та державними справами; право на працю тощо.

    Захист прав людини спонукав міжнародну спільноту до розробки та укладення численних конвенцій, декларацій та протоколів з прав людини. У 1948 році було ухвалено Конвенцію про попередження злочину геноциду та покарання за нього, в 1949 році — Женевські конвенції про захист прав людини під час збройних конфліктів, 1950 році — Європейську Конвенцію захисту прав людини та основних свобод, 1959 – Декларацію прав дитини, в 1966 році — пакти про права людини тощо. Також було створено різноманітні установи та посади для більш об’єктивного дотримання державами прав людини – Комісія ООН з прав людини та Уповноважений з прав людини.

Конституція України закріплює основні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини.




    Честь, гідність і свобода – найвищі цінності для українців. Національна єдність і вміння йти до перемоги без вагань зможуть об'єднати нас навколо головної мети – утвердження прав людини як найвищої цінності в державі.

    У цей День ми бажаємо усім знати свої права та поважати права інших.

пʼятницю, 3 грудня 2021 р.

Презентація книги «20+1,або Земля мертвих»

 

Павло Вольвач
 «20+1,або Земля мертвих»
Презентація книги

    Шановні користувачі Зіньківської публічної бібліотеки імені В. Г. Короленка та жителі громади! Продовжуємо знайомити вас із книгами, які надійшли до нашої бібліотеки. Ці видання номіновані на здобуття книжкової премії « Еспресо. Вибір читачів 2021.»

Поговоримо про книгу Павла Вольвача «20 + 1, або Земля мертвих».


    Чому саме так вирішив назвати автор свою книгу? Щоб зрозуміти ідею твору, слід перегорнути сторінки його короткої прози. І ви зрозумієте,  що він написав книгу  в жанрі кросовер. В ній Павло Вольвач створює галерею письменників та поетів тієї доби: Василя Стуса, Володимира Симоненка, Бориса Олійника, Ліни Костенко, Павла Загребельного, Івана Драча, Феодосія Рогового, Григора Тютюнника та інших. В книзі ви маєте можливість почути мертвих і побачити живих.



    Про Бориса Олійника автор пише: « Він найперший сказав про Голодомор і найперший поїхав у Чорнобиль». Про Василя Стуса читаємо:  «Убили за його талант. Я такого таланту не мав, тому лишився живим». «У Ліни є кілька великих віршів. Всього кілька. Це немало. Але її велич в іншому. Її велич в поемах. «Маруся Чурай» - це вершина», - пише автор про Ліну Костенко. «Загребельного я сприймав як літературний міф», « Поетичне слово Миколи Холодного вганяється в свідомість, ніби цвях! Від його віршів, - казав мені Микола Горбаль, - закипала кров». А Івана Гнатюка характеризує так:  «Цей сивий чоловік обпікав їх ніби кульова блискавка, сяк – так увібгана в благенький костюмчик». У трійці імен, серед найкращих українських новелістів кінця ХХ століття, поряд із  Тютюнником і Гуцалом, автор називає ім’я Миколи Кравчука і характеризує , як майстра новели.


     Автор – портретист  захопить вас, шановний читачу,  своїм умінням передати якусь непомітну деталь зовнішності, характеру, постави письменників, яких уже немає живих. І завдяки цим деталям, кількома словами створити образ, повноцінний портрет героя книги. Саме завдяки цій особливості письма   «Земля мертвих» - це  жива книжка, а кожен її герой виписаний з особливою прихильністю і любов’ю.

  Ось так влучно характеризує автор книги Миколу Кравчука і пише: «Зачесане назад волосся із заводями залисин, елегантна усмішка, затиснена в куточках губ».  Про поета Івана Гнатюка читаємо: « Залишки сивого волосся , ніби притиснені крильцями, обрамляли голову, втягнену в плечі, й від того Гнатюків вигляд набував якоїсь пташиної настовбурченості... Дух «пташка», проте, був залізний».

  У книзі переплітаються розповіді про  поетів із розповідями про  біографію самого Павла Вольвача  та оцінками його як поета та письменника.

Прочитавши цю книгу Ви дізнаєтесь, що автор зібрав  у своїй книзі спогади про людей, про яких за  житті не говорили. Це своєрідна екскурсія  творчим шляхом Ігоря Римарука, Станіслава Вишенського, Миколи Холодного, Миколи Кравчука, Олеся Ульяненка , Івана Гнатюка та інших.

   Книга містить  матеріал, який  зацікавить літературознавців. Тож  знайомтесь із книгою  та приєднуйтесь до голосування.  




Захисники. Воїни. Солдати.

 

Захисники. Воїни. Солдати.

Книжкова виставка до дня Збройних сил України.

    В читальному залі Зіньківської публічної бібліотеки  імені В.Г.Короленка  організована книжкова виставка, на якій розміщені книги, журнали  з  історії та символіки частин Збройних сил України. 

    Розповідається про кращих синів і дочок України, справжніх воїнів, їхній героїзм, мужність, патріотизм, відвагу та самопожертву, про життя в окопах, життя під кулями, життя на війні.

   Кожен користувач бібліотеки  має можливість ознайомитися і з  книгою, яку надіслав Український інститут книги  - «Історія десантно – штурмових військ Збройних сил України» Михайла Слободянюка і Олега Фешовець.   На сторінках видання ви може ознайомитися з історією цього роду військ, з героїчними подіями боротьби з нацистськими та російськими окупантами, а також із його сучасною символікою.


Запрошуємо до нашої бібліотеки на перегляд  книжкової виставки. До зустрічі!

Григір Тютюнник у спогадах та листах

 

Григір Тютюнник у спогадах та листах

Онлайн-цитатник до 90-річчя від дня народження письменника-земляка



 

Тютюнники довго не живуть

(з приватної розмови Григора Тютюнника)

 

Що ми знаємо про Григора Тютюнника? Зринають у пам’яті сухі факти – письменник-прозаїк, перекладач, лауреат Шевченківської премії та премії імені Лесі Українки… А якою людиною був Григір Тютюнник? Про що мріяв, які мав звички, характер, вподобання? Напевно, найкраще про це мають розповісти друзі та колеги Григора, а також його власні листи й різноманітні записи.

Нижче пропонуємо ознайомитися з такими фрагментами-характеристиками.

 

* * *

Людина

Ставний, високий (чи принаймні здавався мені таким), з буйною кучмою (навіть і тоді, коли був підстрижений) смоляного волосся, посрібленого іскрами сивизни. Не те, щоб не причесаний, але й не прилизаний. Просто по-хлоп'ячому відкритий, безпосередній, природний. Ніби щойно з сільської вулиці, якою простував у своїх справах і раптом опинився в коридорі монолітного столичного будинку на розі двох вулиць — бульвару Т. Шевченка та Пушкінської — з червоною вивіскою при вході: «Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». На моє глибоке переконання, в усій поставі гостя відразу вгадувалось, може, й не демонстративне, але все-таки щось опозиційне до гнітючої, чужої навколишньої дійсності, що, незважаючи на зовнішнє благополуччя, на показуху, панувала скрізь і всюди. Власне, опозиційність до властьімущих. Тому-то й випромінював тепло.

Це тепер, хоч би на кого поглянув, хоч би з ким заговорив, геть усі стали аж надто розкуті й сміливі. Звичайно, заднім числом, коли пішло в небуття тоталітарне минуле. Коли бути інакшими, здається, нібито й не модно. Коли сама влада «провокує» на сміливість і критику. А тоді... Досить було сказати необережне слово. Ні, не проти влади. Сказати слово, яке б не засвідчувало телячого пафосу й безоглядної готовності прислужитися перед нею, владою.

Шугай, О. «Усе живе – тепле…» [Текст]: Нове про Григора Тютюнника. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 5-6.

 

Як усі глибокі й по-справжньому обдаровані натури, був він неговіркий, небалакучий — скоріше видавався мовчуном. Високий (він завжди здавався вищим, ніж був насправді), ставний, з розгорнутими, немов крила, плечима і гордо піднятою чубатою головою, про яку так і хотілося сказати: «Буйна твоя голівонько!», — він з юності як став у лави Тихоокеанського флоту, то так і стояв, безперервно відчуваючи на собі прискіпливі погляди вимогливих флотських командирів, незрадливих моряків-побратимів та нелукавих своїх односельців-полтавців.

Обдарований був не лише талантом, а й тією суворою вродою, що її звуть мужньою, мужською. Хай буде тут це російське слово — воно так пасувало йому! Твердий погляд, різкий профіль, несхитна й упевнена хода — весь він був рівний і завжди напружений, мов натягнута тятива. Сміявся рідко. Всміхався ще рідше. Тому не уявляється усміхненим — ну, ніяк! Тікає його усмішка з пам’яті, не дається, не пригадується, хоч плач.

А жартувати, як не дивно, був мастак. І жартував він, як робив усе, — талановито: всі ми регочемося, животи надриваємо, а він ніколи й не осміхнеться. Прекрасно й незабутньо імітував багатьох колег, друзів, товаришів, кінорежисерів та акторів, студійне й спілчанське начальство. Міг одним-двома жестами, поглядами чи репліками влучно й убивчо скопіювати будь-кого з присутніх. Та найяскравіше відображав Григір безпосереднього свого мічмана Климова. Вольове своє підборіддя випне ще дужче, голову відкине, бувало, назад, зверхньо й презирливо примружиться і, повільно й загрозливо обертаючись через плече, рубоне різко й вимогливо:

— Матрос Тютюнник! Абсурд!

Втриматись від сміху, та що там — від реготу! — було неможливо.

Сизоненко, О. Не вбиваймо своїх пророків [Текст]: Книга талантів / О. Сизоненко. – К.: Дніпро, 2003. – С. 333-334.

 

Де, коли, за яких обставин я вже бачив такого зосередженого чоловіка?.. А-а! Не бачив — вичитав. Хоча ні, таки ж і бачив! На ілюстраціях художника О. Верейського в «Тихому Доні» та на екрані бачив артиста П. Глєбова в ролі Григорія Мелехова...

Коли я сказав потім йому про цю свою враз виниклу і, ясно ж, довільно-суб’єктивну аналогію, він поставився до неї цілком серйозно:

      Можливо. У Шилівці цілий куток прозивають Гасанівкою. Кажуть, що наше поріддя бере нібито початок від якоїсь баби Гасанки, вивезеної з Туреччини чи з татар. Хто його знає, може, і в моїх жилах, як у шолоховського героя, тече турецька кров.

Маценко, І. «Я пишу трудно» / І. Маценко // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 331.

 

Їхали спокійно, без пригод, милувалися попутніми селами, водами, садами. Гарно було, але всім не хотілося покидати село. Селяни ми. А я, видно, найбільший.

116. Лист до матері – Г.М. Тютюнник // «…Щоб було слово і світло» [Текст]: Листування Григора Тютюнника / Передмова, упорядкування, примітки, підготовка текстів О. І. Неживого. – Луганськ: Альма-матер, 2004. – С. 169.

 

 

 

 

Внутрішні орієнтири

Григір Тютюнник не був у полоні жодної ідеології, крім однієї - ідеології добра, У його щоденникових записах читаємо: «Найвища наука життя - мудрість, а найвища мудрість - бути добрим». Висловлення такого роду не раз стрічаємо в його творах і нотатках.

Роздумуючи над письменницькою долею, літературознавець А. Белінков у книжці, присвяченій Юрію Тинянову, писав: «Письменники - це гінці. У давнину гінців, які приносили погані вісті, убивали. Письменників, що несуть невтішні вісті про свій час, теж убивають».

Не обов’язково їх репресувати чи розстрілювати. В епоху застійного лихоліття були задіяні «гуманніші» методи: поволі, але наполегливо й послідовно отруювали їм життя - організовували шельмування в пресі, загальмовували видання творів, взагалі позбавляли можливості нормально працювати. А там, дивись, людина вже й дозріла, щоб самій укоротити собі віку. Або - що те саме, а може й страшніше - примусити її, за словами Салтикова-Щедріна, присвятити себе культу самозбереження...

Твори Григора Тютюнника несли правдиві й невтішні вісті про свій час. І їхнього автора звели зі світу - на поступки перед совістю він був не здатний.

Шевченко, А. Чи потрібні нам добро і правда? / А. Шевченко // Українська культура. – 2001. - №11-12. – С. 27.

 

- Це добрий дядько, — переконує вона попутників, — завжди мене підвозить.

Машина з шипінням ковзає по асфальту з горба в балку, з балки на горб. Так проїхали кілометрів із шість. Та ось зупинилися. За борт вчепилися чиїсь червоні товсті пальці, потім висунулась (виринула, з’явилась) голова водія. Очі сміються, горять, бігають.  

- Давайте розрахуємось, любі. Ви поспішаєте, я поспішаю... давайте, давайте.

Говорить він швидко і так само швидко перебирає пальцями. Це рухи хабарника.

Скільки?

-         По десяточці. Як і на автобусі.

-         Дорогувато.

-         Вибачаюсь. Ідіть пішечки, тільки ж далекувато...

Десяточки зникають у кишені одна за одною.

Добрий дядько...

«Добрий дядько» // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 26-27.

 

Вражають мене люди своєю жорстокістю. І вся вона від егоїзму. Настуся дорікає студентові за те, що він забув про її любов, що він жорстокий і нелюдяний.

Але коли мрійник боязливо і м’яко, майже по-лакейському сказав Настусі, що він її любить, що він так її любить і готовий...

— Ну і що ж? — перебила Настуся. В її голосі було стільки байдужого подиву, що в мене похололи коліна.

Ось воно, егоїстичне серце людини! Хвилину тому обливало слізьми нерозділену любов свою, дорікало людям у жорстокості, мліло і нило від неуваги до себе. Але коли інше серце вихлюпнуло хвилю любові і страждання, це серце стало раптом холодне, як вийнята з води гартована сталь. Егоїзм! Недаремно десятки найкращих людей світу посилали тобі в різні віки свої прокляття.

Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 39-40.

 

Оля живет хорошо, если не сказать здорово. Квартира просторная, хорошо меблирована; гарнитур: шкаф, кровать, трюмо - все то неплохо. Но, хотя будучи гостем и не критикуют хозяев, скажу: гарнитур сформировался и у Оли, как человека. Она состоит из расчета практичности, предприимчивости, «улесливості», если это необходимо для благополучия семьи и т. д. Весь этот гарнитур чувств и привычек называется обывательством. Этим же поразил меня и В.Новиков.

Очевидно, жизнь сама по себе способствует формированию такого типа людей. Не будем очень строги к ним. Но я такой жизнью жить никогда не буду. Она удобна, жирна, уютна, но бесцветна, нет в ней той «разности температур», которая движет человека «все вперед и выше». Нет.

Лист двадцять сьомий // Шугай, О. «Усе живе – тепле…» [Текст]: Нове про Григора Тютюнника. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 175.

 

Та я і не міг написати першу заяву розумно і дипломатично, чи що. Це ділові люди вміють. Я ж не тільки не розвинутий в тактиці житейській, в тактиці пристосування до життя, але ще й ледачий щоби пристосуватися, треба витрачати енергію, а и мене її мало, та й та в село, в ліс, на річку й небо дивиться. Це не ниття, а істина, адже я чую себе. Надто багато пішло енергії в минулому.

Ну, і до всього іншого потрібно додати мій довірливий тихий ідеалізм — явище винятково національного походження, хоч і не всі українці ним заражені, особливо багато хто з моїх колег, запевняю Вас.

104. Лист до Н.П. Дангулової // «…Щоб було слово і світло» [Текст]: Листування Григора Тютюнника / Передмова, упорядкування, примітки, підготовка текстів О. І. Неживого. – Луганськ: Альма-матер, 2004. – С. 158.

 

Шлях у літературі

«Шукаю слово»... Але ж яка прекрасна, виважена, запашна мова його творів! Можемо сказати, як Гнат Хоткевич про Тараса Шевченка: «Мало того, що він знав мову,— він знав щось більшого: знав дух мови». І це тоді, коли письменник, як сам зізнався, двадцять років говорив виключно російською! Справді живою, колоритною мовою творів прозаїка захоплювався і поет Василь Мисик, дуже топкий знавець народної лексики. Розуміється, «потрібні» слова Григір Тютюнник шукав насамперед у живій розмовній практиці — невичерпній криниці народного буття. Але шанував і словники — багатющий фонд, золоті злитки, що не піддаються корозії часу. Якось на столі у редактора В. Корнієнка помітив «Російсько-українську фразеологію» Володимира Дубровського. Видання 1917 року і давно вже стало раритетом. (Примірник «Російсько-українського словника» цього ж автора зберігається в робочому кабінеті В. І. Леніна в Кремлі). Григір Михайлович узяв словник на якийсь час. А згодом передрукував, оправив. І не тільки для себе. Один із примірників передрукованого словника письменник пообіцяв подарувати іншому редактору — О. Лєнік. Але сталося так, що по дорозі до видавництва саме цей примірник у нього випросив письменник N. Що ж робити? І Григір Михайлович вирішив віддати редактору свій власний. Безмежна щедрість і тут не зрадила його...

Двері в літературу Тютюнник відчинив природно, як у світлицю. Ні, не в храм, — при всій повазі до храму, а саме в світлицю, де любов живе й оновлюється, де немає застиглості. Вражала його доступність, відкритість, незахищеність. Хоч був і строгий з виду, адже чорний, мов циган! А на вродливому, спокійному обличчі, як і в його брата Григорія, сліди прихованої муки. Такі люди рішучі, безстрашні, відчайдушні. Але серця у них ніжні, ранимі, як у дітей.

Шугай, О. «Усе живе – тепле…» / О. Шугай // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 476-477.

 

Він і в літературу прийшов, як приходять на свято - в усьому, чи, точніше, при всьому кращому, що мав за душею. І    довго, мені здається, вірив,  що так само         йдуть у напрямку Спілки письменників усі. Аж поки до тої Спілки дійшов і зрозумів, що привела його доля на торжище, де метикуваті його попутники миттєво викричали собі посади, премії, офіційну славу, а він - нічого, Хіба глибоко захований і з усіх сил тамований надрив, що давався усе ж взнаки в отаких, приміром, причіпках:

-        Миколо, нащо ти пишеш?

Я, що сидів у той час у письменницькій їдальні «Еней» разом (але майже випадково) із ним, аж зіщулився, помітивши, як дядечко, до котрого Григір звертався, здригнувся і, тримаючи перед ротом ложку з борщем, благально промимрив:

-        Грицю, не чіпляйся. Ти ж бачиш, я їм.

-        А нащо? Щоб писати, не тільки їдять, а й думають.

-        То й думай собі. А в мене перерва.

-        Перерва? Хіба в письменників бувають перерви?

-        Я ж не письменник зараз, а...

-        А хто?

Штонь, Г. Григір / Г. Штонь // Українська культура. – 2001. - №11-12. – С. 26.

 

«Хлопці» хочуть підмінити в мистецтві розвиток, поступ людського духу виробничими відносинами, утилітарними стосунками між людьми. Це спустошує і людину, і, слідом за нею, літературу...

Щоб писати фантастику, треба добре знати життя на землі. І головне — проблеми...

Проза — як стовбурна редька: тверда і без смаку.

Є тільки одна форма художнього твору — лаконізм.

Речення художнє — як чаша терпіння. Воно повинно бути повним, але не переповненим.

Те, що називають вершиною таланту,— то вершина критичного ставлення до себе.

Дійшов висновку, що я телепень. Отже, порозумнішав... Як це вам подобається?

Мені потрібно ще й вчитися думати на папері.

Із записників різних років // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 68-69.

 

Казав:

      Я пишу трудно. І можу написати тільки про те, що добре знаю, що пережив чи відчув. Не можу писати речей об’ємних — в мене для них не вистачило, мабуть би, терпіння. До того я? не розумію, навіщо стругати романяру, коли ідею, думку, почуття, якими хочеш пройняти читача, можна вмістити в звичайному оповіданні на десяти — п’ятнадцяти машинописних сторінках?

Іншого разу:

      Писати трудно. Але треба кожного дня долати цю трудність, виборювати майстерність, змушувати себе звикати до того, щоб писати справді художньою мовою, знаходити не вторинні деталі — живе, соковите слово. Це дуже трудно, але до труднощів теж звикають. Треба звикнути й тут — іншого не дано.

Маценко, І. «Я пишу трудно» / І. Маценко // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 332.

 

Потроху входжу в ритм міського життя і думаю: коли ж оця суєта залишить мене в спокої та засяду писати в хорошій душевній рівновазі, повільно, докладно, з насолодою і мукою від радості за кожну удачу... Та ба! Невже життя настільки хитре, в своїй підступності, що тільки водить за ніс наші добрі мрії та сміється потихеньку: що, мовляв, попалися!

Для роботи душі потрібна добра, благородна рівновага все-таки, а її немає.

В селі мені було легко, думалося, працювалося…

 

117. Лист до Н.П. Дангулової // «…Щоб було слово і світло» [Текст]: Листування Григора Тютюнника / Передмова, упорядкування, примітки, підготовка текстів О. І. Неживого. – Луганськ: Альма-матер, 2004. – С. 169-170.

 

Григір Тютюнник не був, як дехто, літературним гурманом. Але читати любив. (Та й хіба є хоч один путній письменник, який не цікавився б тими шедеврами, що створені попередниками?) Добру філологічну культуру встиг здобути, навчаючись в університеті. А «життєвих університетів» йому не бракувало.

Шугай, О. «Усе живе – тепле…» [Текст]: Нове про Григора Тютюнника. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 30.


Доля і час

«Інтелігент» для Тютюнника-студента — це не людина високої культури, а всі, хто відірваний від землі й фізичної праці, так звані «совслужащие», висуванці, які хвацько вкочувалися в село на лінійках, вбравшися для солідності в сталінські френчі, або й пішки заходили — у парусинових піджаках з дерматиновими портфелями. Від них, «уповноважених», нічого хорошого не ждали. Сиділи такі мармизи і в конторах, у бухгалтеріях, сушили голову, як знизити розцінки або ж обрахувати таких простаків, як Іван Срібний. Їх міські діти, котрі просочилися в університет, намагалися тепер відгородитися

від простонародного світу, претендували на елітарність і винятковість, підкреслювали її модним убранням (мода вже заповзла з «гнилого» Заходу).

Гуторов, О. Незахищене серце. Характер і час Григора Тютюнника / О. Гуторов // Прапор. – 1990. - №8. – С. 27.

 

Григір Тютюнник ніс правдиві й невтішні вісті про свій час. І при всьому тому його душа не озлобилася — вона була в нього чиста, світла, аж промениста. Співчутлива до чужого горя й радісно усміхнена до добра й краси. Тому-то й твори його сповнені людського тепла, ласки й милосердя до всього живого й сущого.

Він завжди схилявся перед красою світу, прагнув любові й гармонії: у взаєминах людей, у ставленні до роботи, у стосунках з природою — любові й злагоди в усьому, а коли не знаходив цього, глибоко страждав, ставав колючим і задерикуватим, ладним, як і його герої, іти з відкритим заборолом супроти людської байдужості, морального бруду, духовного убозтва. Це, зрештою, и ставало темою багатьох його творів.

А свою провідну тему Григір Тютюнник чітко сформулював в одному інтерв’ю: «Кожен письменник обирає собі тему найближчу, найріднішу його життєвому досвідові і — неодмінно своєму ідеалові людини в тому часі, в якому він живе. Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших їх виявах».

Людей з такою душею читач зустріне чи не в кожному творі письменника. Пишучи, Григір Тютюнник не шукав якихось виняткових історій, карколомних подій, незвичайних героїв — розповідав про те, чим живе, чим щоденно заклопотана людина-трудівник. Однак за цією позірною ординарністю поставали характери небуденні, долі такої драматичної напруги, які завжди були окрасою літератури.

Шевченко, А. Щастя і злощастя Григора Тютюнника / А. Шевченко // Літературна панорама. 1989 рік [Текст]: Збірник / Редкол.: В. Г. Дончик (голова) та ін. – К.: Дніпро, 1989. – (Вип. 4): 1989 / Упоряд. С. С. Гречанюк. – 1989. – С. 155.

 

Епітафія

Тоді я був ще дитиною, зовсім не розумів батька, а він сприймав мої юнацькі вибрики не розумом дорослого — душею вразливої дитини. Скільки я тій душі нещасній завдав болю! Ніколи собі цього не прощу! Батько часто повторював: «Мишко, ти мене зрозумієш, але тоді мене не буде...» На жаль, так воно й сталося... Зрозумів аж тоді, коли приніс у батькову кімнату руду глину на черевиках з його вічної оселі на Байковій горі. Ніякі сльози, ніяке каяття не допоможе повернути втрату. Особливо гірко від того, що слухав не батька, а тих, що зі своєю міщанською правотою живуть віками, а його вже немає і не буде. Дорога до батька була тернистою. Не розумів, вірніше, не хотів розуміти ні його самого, ні його оповідань. А коли зрозумів, то вже залишилися самі оповідання й залишився сам зі своїм болем та запізнілою мудрістю, нікому не потрібного. Якби я міг повернути батька, то я б, не вагаючись, віддав би своє життя, але як би я цього не хотів, то все одно це залишається лише фразою. Ми з ним були такі схожі і так ховалися й крилися один перед одним цією схожістю! Тепер несподівано відкриваю, що саме так говорив батько, саме так він про щось думав, а я сам, не знаючи того, часто йду тим шляхом, що його вже пройшов батько. А твій де? — запитують люди. А свій треба шукати, і пошуки ці нелегкі.

Тютюнник, М. Живу його болем… / М. Тютюнник // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 413.

 

Він поруч був — на відстані привіту —

На відстані правиці чи кивка.

Усмішкою торкався сумовито На відстані цигарки й сірника.

 

З Полтавщини щодня він повертався,

Благословенний чесними людьми, —

Спасибі, рідна стороно полтавська,

Що чесністю благословлялись ми.

 

Твій син здавався часом очужілим —

А він возносивсь

до людей

в село...

В його душі чиясь душа щеміла —

І поруч нього боляче було...

Ярмульський, А. Він поруч був… / А. Ярмульський // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 482.

 

Впорядкування: бібліограф ЗПБ М. М. Гриценко

Жовтень 2021 року