Іван Білик – майстер української кераміки

 

Іван Білик – майстер української кераміки

Краєзнавча година до 110-річчя від дня народження І.А. Білика з селища Опішня

Іван Архипович Білик народився 26 листопада 1910 року в Опішні. З малих років навчався у батьків спеціальності гончаря, водночас навчався у школі. Упродовж 1923–1924 років відвідував Опішнянський гончарський навчально-показовий пункт. Далі гончарства продовжив навчатися у свого дядька, відомого хижняківського гончаря Якова Пічки. З 1929 року працював на заводі «Художній керамік». На цьому підприємстві трудився аж до 1984 року.

1944 року отримав поранення на фронтах війни. Півроку перебував у військовому шпиталі в Сочі. 1945 року повернувся в Опішню. Спершу працював токарем — підточував денця посуду, згодом став майстром — виготовляв сувеніри (баранчики, посудини, куманці тощо). Пізніше почав працювати у творчій лабораторії й навчати новачків.

Іван Білик, працюючи на підприємстві, опанував своє ремесло гончаря на відмінно. Виготовляв різну продукцію, але більше всього — традиційні посудини у вигляді тварин і звірів, зокрема: «Лев», «їжачок», «Баран», «Світлоносний кінь», «Лев, що співає», «Лев на чатах», «Космічні леви» та інші.

Він виготовляв також дуже цікаві декоративні вази на різні теми, зокрема, присвячені Т.Г. Шевченку: «Думи мої думи», «Реве та стогне Дніпр широкий. 1814—1861», які були подаровані Шевченківському заповіднику в Каневі. До речі, за свій цикл Шевченкіани він одержав Державну премію імені Т.Г. Шевченка у 1999 році.

У 1974 році йому було присвоєно звання Заслужений майстер народної творчості України, і водночас він був нагороджений дипломом міжнародної виставки кераміки у м. Фаєнці (Італія).

У 1995 році Білик став лауреатом премії ім. Щербаківського. І. Білик — учасник близько 30 виставок, серед них 8 міжнародних, — зокрема: Монреаль, Брюссель, США, Венесуела, Болгарія, Угорщина, Марсель, Німеччина, де отримав заслужену славу митця за свій орнаментований посуд: куманці, вази, тарілки, а також його зооморфна скульптура у вигляді «левів», «баранів», «биків» тощо. У Опішні прийнято, що гончар виготовляє виріб, а малювальниця оздоблює його. Але Іван Білик робив усе сам: і гончарював, і декорував, і ангобував, і поливав поливою.

Його твори зберігаються у Національному музеї заповіднику гончарства в Опішному, заповіднику-музеї М.В. Гоголя в Гоголевому, Лубенській галереї образотворчого мистецтва, а також в Державному музеї народного українського мистецтва, музеї етнографії та художнього промислу Національної АН України, Полтавському краєзнавчому музеї, музеї етнографії в Петербурзі та інших. Остання персональна виставка його робіт була представлена в Державному музеї Українського народно-декоративного мистецтва, який знаходиться на території Києво-Печерської Лаври.

Стихією Івана Білика була скульптура малих форм — леви, барани, коники. Також виготовляв вази з рельєфним орнаментом та декоративні тарелі.

Білик І.А занесений до «Всесвітньої енциклопедії кераміки».

Виховував Іван Білик трьох синів. Двоє з них — В'ячеслав та Павло — теж стали гончарями.

1985 року вийшов на пенсію, проте, майже до самої смерті ходив на завод. Помер Іван Білик 28 грудня 1999 року. Похований на опішнянському кладовищі.

До 100-річчя від дня народження Івана Білика Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному на будинку, де мешкав майстер, розмістив Меморіальну дошку на честь гончаря, а в Гончарській Книгозбірні України була організована виставка публікацій про відомого гончаря.

2010 року кіностудією «Відродження» було знято фільм про Івана Білика.

 

Література:

1.     100 років від дня народження кераміста, майстра народної скульптури Білика Івана Архиповича // Край. – 2010. - №79. – С. 21-22.

2.     Власенко, І. Опішненський патріарх кераміки / І. Власенко // Край. – 2005. - №19. – С. 21.

3.     Петрова, Н. Леви, що родом із Опішні / Н. Петрова // Голос Зіньківщини. – 2010. – 27 листопада. – С. 1.