Реквієм Небесній Сотні

 Реквієм Небесній Сотні.
Хвилина патріотичної поезії

  20 лютого – День Героїв Небесної Сотні. На знак вшанування відваги, сили духу і стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції Гідності  (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України  Зіньківська публічна бібліотеками імені В.Г.Короленка проводить хвилину патріотичної поезії. 

 Їх називали Небесною сотнею – українців, які загинули в Києві на Майдані. Гинули за честь, за волю, за право бути українцями і за свою Батьківщину. Героїчна сотня, зробивши перший крок, журавлиним ключем полинула у вирій вічності, ставши Ангелами – Охоронцями на небі.

 Українські Ангели загинули та ціною жертовності показали, що наш український дух є незламним, а народ – нескореним.

     Пам’яті Героїв Небесної Сотні і тим, хто стояв на Майдані, присвятили свої вірші і  поети Зіньківщини.

 

    « Мої вірші – це голос моєї душі. Не можливо ховатися у мовчанні, коли стогне рідна земля, не можна прикриватися байдужістю і жити тільки буднями. Ми повинні зараз усі бути  НЕБАЙДУЖИМИМИ! До цього я закликаю кожним рядком і кожною літерою!» пише у своїй передмові  до збірки віршів « Подвиг» поетеса Ганна Яремко – Запорожець , член літературно – мистецького об’єднання  «Свічадо», лауреат районної премії ім. братів Тютюнників

     Події на Майдані не могли залишити байдужою і поетесу, голову літературно – мистецького об’єднання « Свічадо» Ганну Литовець – Гайдаш .

 

   Небесна сотня – це наш біль і наша гордість, це наші сльози і наш душевний щем вдячності за все, що вони зробили для нас.  Про це говорить наш земляк із села Власівка, член літературно – мистецького об’єднання « Свічадо» Валерій Хоменко  у вірші «Несуть героїв на Майдані» .

     Сьогодні вони дивляться на нас з небес і думають - не дайте злу перемогти, адже Україна і нині в сльозах, на її захист у війні з російським агресором стають тисячі й тисячі патріотів своєї держави, борються за її єдність та цілісність. Тому ми не маємо морального права здаватися, не маємо морального права не боротися, адже нам сам Бог велів захищати свою Батьківщину.

 Тож  бережімо у своїх серцях вдячну пам’ять про героїв Небесної Сотні.   Бо як пише Григорій Крутько із села Тарасівка у своєму вірші «Не дай, бог…»  :

     На смерть на майдані стояли сини,

Але не за смерть – за життя!»

Запалімо свічку і хвилиною мовчання вшануймо їхню пам’ять

 

 

 

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    

 

 

 

 

 

 

 

Почуй поезію…

 

Почуй поезію…

Літературно – краєзнавча мозаїка
  до Міжнародного дня рідної мови

      Шановні краяни! Зранку й до вечора навколо нас на вулицях, в крамницях, кав’ярнях, транспорті звучить рідна українська мова. Її ви чуєте з вуст своїх батьків. І всі ми так звикли до її звучання, що майже не помічаємо її значення. Та кожна людина має знати свою мову, любити її, цінувати, збагачувати, берегти. А ще відчувати своїм серцем її ніжність і ласку, осягати розумом її величезне, безцінне багатство. Знання рідної мови потрібне кожній людині в її повсякденному житті: без неї не можна глибоко збагнути почуте або прочитане, вправно користуватися рідним словом.

    Українською мовою писали і пишуть художні твори наші поети і письменники. Під пером митців слова протягом багатьох століть шліфується і збагачується літературна мова.

    Тому сьогодні ми запрошуємо вас поринути у чудовий і прекрасний світ нашої рідної мови, насолодитися її багатогранною і вражаючою красою. Прислухайтеся до неї, до її надзвичайно чистого і мелодійного звучання у віршах небайдужих, щирих і по – справжньому закоханих у свою Зіньківщину поетів – земляків.

    В полі їхнього зору – птахи, кремезні дуби, білокорі берізки і тихоплинна річка. І коли ви читатимете вірші про все це, таке рідне, дороге і близьке до болю, то розумітимете як пов’язані поети з землею своїх предків, якою великою і неосяжною є їхня любов до всього живого. Як ось у вірші «Рідна земля» поетеси Ірини Жук, яка родом із села Дейкалівка

Поле безкрає, пшениця і жито,

  Жайвір у небі, край стежки рілля.

 Сонце сміється, колосся налите,

                                        Дихає свіжістю рідна земля.

Тиха роса, умиваються квіти,

 Яблука стигнуть, гороху поля…

Серце сміється, гойдаються віти,

Щедрістю дише Зіньківська земля!

Сьогодні ми також хочемо звернути вашу увагу, на нову книжку, яка надійшла до нашої бібліотеки – це енциклопедичний біобібліографічний словник  «Полтавщина літературна. Кн.1», в якому серед трьох тисяч довідок про авторів літературних, публіцистичних, критичних творів та спогадів вміщені дані і про Ірину Жук, авторку збірок віршів «Сім кольорів веселки», «Солов’їні трелі»,  «Білим по білому».

    «Не просто складати літери в слова, а бачити крізь рівненькі рядки букв  думки і віру письменника, читати не в книзі, а в його душі». Ці слова належать молодому автору прозових творів, зіньківчанину, Максиму Козаченко, лауреату обласного літературного конкурсу «Собори душ своїх бережіть»2008 року  

 І з цим не можна не погодитися.  З його творчістю ви можете познайомитися , розкривши  альманах молодих полтавських авторів під назвою « Острови -2».

     Поезія поетів – краян – це частинка душі і серця, перлина їхнього таланту. З - поміж творчих особистостей Зіньківщини помітно вирізняється поет Олександр Пушко.

 Його книга «Завтра» сповіщає нас про прояву поета талановитого, оригінального, з яскравим і небуденним баченням світу. Тому і народжуються в нього такі незвичайні, оригінальні вірші

      Хоче місяць соняхом стати,

 Хоче торкнутися руки,

       Свої думки з зернят дістати.

Свої думки…

                Я не полізу за місяцем в небо,

 Повну шукаю тишу.

                Тобі мої вірші, зізнайся, треба?

 Тобі мої вірші.

     А де ще можна прочитати такі чудові вірші, як у цієї  щирої, талановитої, відвертої і простої поетеса  із села Малі Будища  - Тетяни Кльокти

лауреата обласної премії ім. Панаса Мирного, літературно – мистецької премії ім.П.Куліша та імені Володимира Малика, члена Національної спілки письменників України, Полтавської спілки літераторів та Зіньківського районного літературно – мистецького об’єднання «Свічадо». Вона є автором поетичних збірок   «Намалюй мені день», «І знову поринаю в чебреці», «Між Богом і травою», «За порогом тиші і грому», «Неповторність».  Поетеса  пише :

        Упало медом на траву

Звабливе літо.

                   Відносить стежку польову

За хмари вітер.

           До неба руки простягла

 Липнева злива.

            Я повні  пригорщі тепла

 Беру сміливо,

                Несу у Ваш солодкий сад

 Листкам у жмені.

                    Троянди з радості тремтять:

 Дебют на сцені.

         Про неї вміщені дані в новому енциклопедичному   біобібліографічному словник у «Полтавщина літературна. Кн.2»

        Саме у неї у вірші «Слово» можете прочитати: «У кожнім слові – жива зернина. Завдячуй слову, що ти – людина», або «Поезія – це крик душі, але у ній життя реальне…» (вірш « Поетесі»).

    Все, що лине - від щирого серця…, про це пише  Лідія Педорченко. Тому і збірочка її віршів називається «Слова, освячені любов’ю».

    А Анастасія Голуб (Голубка) пише: «І я в’яжу зі слів вінок, із віршів кружева» у  збірці «З миром – у ваші душі…».

    Про те, яку силу  важить слово у житті людини говорить Світлана Муска із Бірок  у вірші «Спочатку було слово»

Велику силу має слово,

        Ним створене і небо, і земля.

            Є слово зле і слово від любові,

 І слово маєш ти і я.

 З її віршами ви можете познайомитися у збірці «Від душі і для душі».

     Вірші поетеси Валентини Матущак написані серцем і самим життям. Вона вважає, якщо ти живеш на Україні, то і розмовляти маєш українською мовою:

Якщо ти українець, то й душа

 У тебе має бути українська.

(« Рідна мова» із збірки « Моя душа захована у віршах»

       Поезія – то свято душі того, хто до неї доторкнеться. Тож всіх шанувальників поетичної творчості поетів – краян запрошуємо до бібліотеки, щоб почитати вірші, про які сьогодні ми не говорили, але збірочки їхніх віршів розміщені на книжковій виставці «Мова – перлина душі». Це вірші Володимира Прислонського, Ганни Литовець – Гайдаш, Ганни Яремко - Запорожець, Галини Редчук, Наталі Калатури, Марини Заставської, Тетяна Заможньої Анатолія Степ, Олександра Друмова, Петра Сахна, Юрія Пацули, Світлани Козаченко та  інших,  які стануть для вас тим промінчиком, який розтопить негаразди життя, увіллє в душі любов і надію.

Історичний гід «Державний Герб України»

 

Історичний гід «Державний Герб України»

(30 років тому (1992) Верховна Рада України затвердила тризуб
як малий Державний Герб України)

 

І знову тризуб сонцезолотий,

Знак єдності й немеркнучої слави

Доби могутніх київських князів

Став символом соборної держави.

Б. Розвага

 

Кожна країна світу має свої символи. Символ – це знак, умовне позначення якогось предмета, явища. Символіка – своєрідна візитівка країни, вона ніби представляє і підтверджує її існування. Наша Україна також має свою символіку.

До офіційних символів держави, поряд з прапором та гімном, належить також державний герб. Державним гербом України є тризуб.

19 лютого Україна відзначає День Державного Герба. 30 років тому Верховна Рада України затвердила тризуб як малий Державний Герб України.

Державний Герб – офіційна емблема держави, що зображується на прапорах, грошових знаках, печатках, офіційних документах.

Історія нашого Державного Герба сягає дуже глибоко. Герб - геральдичний знак, який використовувався можновладними людьми для позначення приналежності якогось предмета, земель, знарядь праці певній людині або роду. Герби карбувалися на княжих грамотах, знайдені гербові знаки на печерах. Цей знак заміняв князям ім'я, тобто був не тільки іменним знаком, але й вказував на особисту власність певній особі частки майна.

    Найдавнішим із знаків, який дійшов до наших днів і широко використовується сьогодні, є тризуб.

Є понад сорок версій, що пояснюють походження тризуба. Одна з найрозповсюдженіших - древній знак, що є містичним символом триєдності, тривимірності світу.

Секрет тризуба полягає саме у магічному числі “три”. Трійця невпинно переслідує людину ще з часів зародження цивілізацій. Віра, надія, любов; вогонь, вода, життя – всі явища завжди ходять трійцею.

Деякі дослідники вважають, що тризуб виник як світський чи військовий символ. У цьому разі він може бути стилізованим зображенням пікіруючого сокола, лука зі стрілою, сокири, якоря, верхівки скіпетра чи корони.

Тризуб був відомий серед народів Сходу і Середземномор'я з найдавніших часів, а на українських землях з II ст. н. е.

У Київській Русі тризуб був родовим знаком Рюриковичів.  Його зображення спершу з'являється на печатці Святослава Ігоровича, а згодом він карбується і на срібних монетах великого князя Володимира.

       

 

 

Після розпаду Київської Русі тризуб утратив значення державного символу, зберігаючись на гербах провінційних міст, українських магнатів, дворян та козацької старшини.

Новий стан у розвитку української державної символіки тісно пов'язують з появою козацтва.

В XІV столітті почали формуватися геральдичні національні системи. Власний герб створило і Військо Запорозьке – козак з мушкетом (інакша назва “лицар із самопалом”). Його зображували на військових печатках гетьманів та кошових отаманів. Проте утвердженню власної геральдичної системи завадила повна ліквідація автономії гетьманщини.

 

Із проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 року питання державного герба набуло особливої актуальності. Центральна Рада створила спеціальну підготовчу комісію, що об’єднала істориків, юристів, гербознавців і художників. Її очолив Михайло Грушевський. Він вважав, що гербом України має стати золотий плуг на синьому тлі як “символ творчої мирної праці”, навколо – історичні герби українських земель. Комісія розглянула кілька проектів, але обрала Тризуб.

В українському діловодстві Тризуб уперше зустрічається на печатці Генерального Секретаріату. Нею скріплювалися урядові документи.

 

За часів Української Держави тризуб залишився в геральдичному вжитку. В офіційних описах кредитових білетів цей знак іменувався українським гербом. Тризуб без вінка зберігся й на печатках різних установ, військово-морському прапорі нового зразка й службових штандартах. 24 листопада 1918 року спеціальна комісія схвалила проекти герба та печатки, підготовлених Георгієм Нарбутом, але вони залишилися незатвердженими. За часів Директорії гербом відновленої Української Народної Республіки служив тризуб без вінка. 21 січня 1919 року комісія у справах вироблення проекту герба УНР дійшла висновку, що соборна Україна має поєднати емблеми УНР і Західноукраїнської Народної Республіки, а також знак князя Володимира. Із 22 січня 1919 тризуб включили до крайового герба Західної області Української Народної Республіки.

У міжвоєнний період тризуб використовували як символ боротьби за свободу. Його можна було побачити на стягах і одязі УПА: стягах, мазепинках, петлюрівках, ременях, нашивках.

Після відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року тризуб як малий державний герб затверджений 19 лютого 1992 року Постановою Верховної Ради України.

Конституція України 28 червня 1996 року закріпила Державний Герб, як один із символів державності та нашої ідентичності.

Сучасний Герб України символізує спорідненість поколінь, мир і творчу працю і є продовженням у розвитку геральдичних традицій українського народу. В його основу покладено стародавній золотий тризуб на синьому тлі.

Для сучасного покоління українців Тризуб – це символ з великим змістом. Не даремно вважається, що у ньому зашифроване слово «Воля».

Цінуймо своє, шануймо символи! З Днем Державного Герба України!

Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов

Шановні читачі!

Пропонуємо вашій увазі романтичну сторінку 

« Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов», присвячений Дню Святого Валентина!

Віртуальний перегляд літератури «На їхню долю випала війна»

 

Віртуальний перегляд літератури «На їхню долю випала війна» 

        (до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав)

Ти - вічний біль, Афганістан,

Ти - наш неспокій

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів,

дружин, дітей -

Не всі вернулися сини із тих ночей…

15 лютого в Україні відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Цей день приурочений річниці виведення військ з Афганістану.

Афганська війна - одна з трагічних сторінок нашої історії, вона несла смерть, каліцтво, одягнула в жалобу тисячі сердець. Минуло 33 роки відтоді, як вийшли з Афганістану війська, але рани цієї війни кровоточать і досі, тому що її історія написана кров’ю солдат, сльозами та горем дружин, матерів, дітей. Вона

тривала більше 9 років і назавжди залишилася болем у серці нашого народу. Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни і пам'ятати, що і серед нас живуть люди, які в 20-30 років стали свідками й учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом, подвигом.

    Віддаючи данину пам’яті героям афганської війни працівники публічної бібліотеки  підготували віртуальний перегляд, де увазі користувачів представлено книги про ті далекі події, фотографії учасників бойових дій – наших земляків, художні твори,  в яких відображено мужність і героїзм наших бійців та про війни в інших гарячих точках  світу.

 Однією з таких книг є книга Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики», на його сторінках якої розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.

         

В повісті Алексея Дмитренка “Аист”, яка відмічена Державною премією ім.Т.Г.Шевченка 1987 року, розповідається про долю Олександра Стовби, воїна і поета. Виконуючи інтернаціональний обов'язок на Афганській землі, лейтенант і четверо його солдатів Міша Литвинов, Володя Валишев, Альоша Ільїн і Славік Богомолов ціною своїх власних життів врятували товаришів. Олександру йшов двадцять третій рік…

Автор книги «Дерево в центрі Кабула» Олександр Проханов приділяє особливу увагу темі війни у ​​Афганістані (1978-1989). Він створив масштабну і детальну художню картину цього військового зіткнення, результат якого вплинув на історію нашої країни і всього світу.

Афганістан – пам'ятна сторінка у біографіях героїв документально-публіцистичної книги Валентина Кирьязова «Афганское эхо» – молодих робітників, колгоспників, студентів. Виконавши свій інтернаціональний обов'язок, вони повернулися на Батьківщину, до мирної праці. Натомість у них ще чимало проблем. Автор ставить ці питання, не згладжуючи гострих кутів, не обминаючи больових точок, розповідаючи про  різні людські долі.

Для кожного солдата, прапорщика, офіцера, медика слово «Афган» означає не тільки назву країни. Воно більш широке і вбирає в себе всю різноманітність почуттів і спогадів, що переплелись між собою  - біль і щем, мужність і боягузтво, військове братерство і зрада, жорстокість і співчуття. Усе це їм довелось пережити  в тій країні, на тій війні. Такою є справжня історія війни в Афганістані, одну із сторінок якої надзвичайно правдиво описав військовий лікар із м.Полтави Михайло Шик у своїй книзі «Афганістан очима хірурга».

  

Георгій Даценко – полковник у відставці, член Національної спілки журналістів України, заслужений працівник культури, наш земляк, учасник бойових дій в Афганістані опублікував книгу «Гартовані Афганістаном». На сторінках цього видання  знайдуть місце документи, нариси, спогади  про офіцерів, прапорщиків, сержантів, солдатів, які пройшли вогняними дорогами війни.

Георгій Григорович Даценко подарував свої книги «Жертовність» та збірку пісень «Лірика мужнього серця» нашій бібліотеці.

У цій війні брали участь близько 7 тисяч чоловік із Полтавщини, 86 із них загинули. Книга «Пам᾽ять живе…» про молодих хлопців з Полтавщини, які загинули в страшнім афганськім пеклі. Вони присягали на вірність Батьківщині, військовому братству і клятву свою дотримали.

Не оминула трагічного списку загиблих і Зіньківщина: два молодих життя було покладено на вівтар афганської війни: гвардії старший лейтенант Канівець Іван Дмитрович, уроженець с.Заїченці  та сержант Губарь Олександр Володимирович, уродженець селища Опішня Опішнянської громади, які посмертно були нагороджені орденом «Червоної Зірки».

Поет- аматор Зіньківщини, голова районної ради ветеранів, підполковник запасу Володимир Прислонський, присвятив подіям Афганської війни вірш «Афганістан, Афганістан…».

Окрім Афганістану, українці також несли службу в Лівані, Угорщині, Єгипті, Іраку, Анголі, С’єрра-Ліоне, Чехословаччині, Ефіопії, Югославії. Вони з честю виконали свій військовий обов’язок, стали гідним прикладом людської відданості, героїзму та мужності. Про них книга пам᾽яті України «Загиблі на чужині».

Здавалося б, війна скінчилась, а її жахіття лише нічними видіннями тривожитимуть серця тих, хто вистояв, хто переміг, та через понад тридцять років колишні афганці знову стоять на східних кордонах тепер уже рідної країни, боронячи її від ворога, жертвуючи власним життям задля нашого мирного сьогодення та майбуття.

  Нехай вічний вогонь пам’яті не згасне над загиблими воїнами -інтернаціоналістами. Він попереджає, він закликає: не місце війнам в житті людей! Хай чорну війну навічно переможе світлий, чистий, ясний мир! Адже щоб мати майбутнє, треба пам’ятати та шанувати своє минуле, бо пам’ять єднає покоління!