Григір Тютюнник у спогадах та листах

 

Григір Тютюнник у спогадах та листах

Онлайн-цитатник до 90-річчя від дня народження письменника-земляка

 

Тютюнники довго не живуть

(з приватної розмови Григора Тютюнника)

 

Що ми знаємо про Григора Тютюнника? Зринають у пам’яті сухі факти – письменник-прозаїк, перекладач, лауреат Шевченківської премії та премії імені Лесі Українки… А якою людиною був Григір Тютюнник? Про що мріяв, які мав звички, характер, вподобання? Напевно, найкраще про це мають розповісти друзі та колеги Григора, а також його власні листи й різноманітні записи.

Нижче пропонуємо ознайомитися з такими фрагментами-характеристиками.

 

* * *

Людина

Ставний, високий (чи принаймні здавався мені таким), з буйною кучмою (навіть і тоді, коли був підстрижений) смоляного волосся, посрібленого іскрами сивизни. Не те, щоб не причесаний, але й не прилизаний. Просто по-хлоп'ячому відкритий, безпосередній, природний. Ніби щойно з сільської вулиці, якою простував у своїх справах і раптом опинився в коридорі монолітного столичного будинку на розі двох вулиць — бульвару Т. Шевченка та Пушкінської — з червоною вивіскою при вході: «Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». На моє глибоке переконання, в усій поставі гостя відразу вгадувалось, може, й не демонстративне, але все-таки щось опозиційне до гнітючої, чужої навколишньої дійсності, що, незважаючи на зовнішнє благополуччя, на показуху, панувала скрізь і всюди. Власне, опозиційність до властьімущих. Тому-то й випромінював тепло.

Це тепер, хоч би на кого поглянув, хоч би з ким заговорив, геть усі стали аж надто розкуті й сміливі. Звичайно, заднім числом, коли пішло в небуття тоталітарне минуле. Коли бути інакшими, здається, нібито й не модно. Коли сама влада «провокує» на сміливість і критику. А тоді... Досить було сказати необережне слово. Ні, не проти влади. Сказати слово, яке б не засвідчувало телячого пафосу й безоглядної готовності прислужитися перед нею, владою.

Шугай, О. «Усе живе – тепле…» [Текст]: Нове про Григора Тютюнника. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 5-6.

 

Як усі глибокі й по-справжньому обдаровані натури, був він неговіркий, небалакучий — скоріше видавався мовчуном. Високий (він завжди здавався вищим, ніж був насправді), ставний, з розгорнутими, немов крила, плечима і гордо піднятою чубатою головою, про яку так і хотілося сказати: «Буйна твоя голівонько!», — він з юності як став у лави Тихоокеанського флоту, то так і стояв, безперервно відчуваючи на собі прискіпливі погляди вимогливих флотських командирів, незрадливих моряків-побратимів та нелукавих своїх односельців-полтавців.

Обдарований був не лише талантом, а й тією суворою вродою, що її звуть мужньою, мужською. Хай буде тут це російське слово — воно так пасувало йому! Твердий погляд, різкий профіль, несхитна й упевнена хода — весь він був рівний і завжди напружений, мов натягнута тятива. Сміявся рідко. Всміхався ще рідше. Тому не уявляється усміхненим — ну, ніяк! Тікає його усмішка з пам’яті, не дається, не пригадується, хоч плач.

А жартувати, як не дивно, був мастак. І жартував він, як робив усе, — талановито: всі ми регочемося, животи надриваємо, а він ніколи й не осміхнеться. Прекрасно й незабутньо імітував багатьох колег, друзів, товаришів, кінорежисерів та акторів, студійне й спілчанське начальство. Міг одним-двома жестами, поглядами чи репліками влучно й убивчо скопіювати будь-кого з присутніх. Та найяскравіше відображав Григір безпосереднього свого мічмана Климова. Вольове своє підборіддя випне ще дужче, голову відкине, бувало, назад, зверхньо й презирливо примружиться і, повільно й загрозливо обертаючись через плече, рубоне різко й вимогливо:

— Матрос Тютюнник! Абсурд!

Втриматись від сміху, та що там — від реготу! — було неможливо.

Сизоненко, О. Не вбиваймо своїх пророків [Текст]: Книга талантів / О. Сизоненко. – К.: Дніпро, 2003. – С. 333-334.

 

Де, коли, за яких обставин я вже бачив такого зосередженого чоловіка?.. А-а! Не бачив — вичитав. Хоча ні, таки ж і бачив! На ілюстраціях художника О. Верейського в «Тихому Доні» та на екрані бачив артиста П. Глєбова в ролі Григорія Мелехова...

Коли я сказав потім йому про цю свою враз виниклу і, ясно ж, довільно-суб’єктивну аналогію, він поставився до неї цілком серйозно:

—      Можливо. У Шилівці цілий куток прозивають Гасанівкою. Кажуть, що наше поріддя бере нібито початок від якоїсь баби Гасанки, вивезеної з Туреччини чи з татар. Хто його знає, може, і в моїх жилах, як у шолоховського героя, тече турецька кров.

Маценко, І. «Я пишу трудно» / І. Маценко // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 331.

 

Їхали спокійно, без пригод, милувалися попутніми селами, водами, садами. Гарно було, але всім не хотілося покидати село. Селяни ми. А я, видно, найбільший.

116. Лист до матері – Г.М. Тютюнник // «…Щоб було слово і світло» [Текст]: Листування Григора Тютюнника / Передмова, упорядкування, примітки, підготовка текстів О. І. Неживого. – Луганськ: Альма-матер, 2004. – С. 169.

 

 

 

 

Внутрішні орієнтири

Григір Тютюнник не був у полоні жодної ідеології, крім однієї - ідеології добра, У його щоденникових записах читаємо: «Найвища наука життя - мудрість, а найвища мудрість - бути добрим». Висловлення такого роду не раз стрічаємо в його творах і нотатках.

Роздумуючи над письменницькою долею, літературознавець А. Белінков у книжці, присвяченій Юрію Тинянову, писав: «Письменники - це гінці. У давнину гінців, які приносили погані вісті, убивали. Письменників, що несуть невтішні вісті про свій час, теж убивають».

Не обов’язково їх репресувати чи розстрілювати. В епоху застійного лихоліття були задіяні «гуманніші» методи: поволі, але наполегливо й послідовно отруювали їм життя - організовували шельмування в пресі, загальмовували видання творів, взагалі позбавляли можливості нормально працювати. А там, дивись, людина вже й дозріла, щоб самій укоротити собі віку. Або - що те саме, а може й страшніше - примусити її, за словами Салтикова-Щедріна, присвятити себе культу самозбереження...

Твори Григора Тютюнника несли правдиві й невтішні вісті про свій час. І їхнього автора звели зі світу - на поступки перед совістю він був не здатний.

Шевченко, А. Чи потрібні нам добро і правда? / А. Шевченко // Українська культура. – 2001. - №11-12. – С. 27.

 

- Це добрий дядько, — переконує вона попутників, — завжди мене підвозить.

Машина з шипінням ковзає по асфальту з горба в балку, з балки на горб. Так проїхали кілометрів із шість. Та ось зупинилися. За борт вчепилися чиїсь червоні товсті пальці, потім висунулась (виринула, з’явилась) голова водія. Очі сміються, горять, бігають.  

- Давайте розрахуємось, любі. Ви поспішаєте, я поспішаю... давайте, давайте.

Говорить він швидко і так само швидко перебирає пальцями. Це рухи хабарника.

Скільки?

-         По десяточці. Як і на автобусі.

-         Дорогувато.

-         Вибачаюсь. Ідіть пішечки, тільки ж далекувато...

Десяточки зникають у кишені одна за одною.

Добрий дядько...

«Добрий дядько» // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 26-27.

 

Вражають мене люди своєю жорстокістю. І вся вона від егоїзму. Настуся дорікає студентові за те, що він забув про її любов, що він жорстокий і нелюдяний.

Але коли мрійник боязливо і м’яко, майже по-лакейському сказав Настусі, що він її любить, що він так її любить і готовий...

— Ну і що ж? — перебила Настуся. В її голосі було стільки байдужого подиву, що в мене похололи коліна.

Ось воно, егоїстичне серце людини! Хвилину тому обливало слізьми нерозділену любов свою, дорікало людям у жорстокості, мліло і нило від неуваги до себе. Але коли інше серце вихлюпнуло хвилю любові і страждання, це серце стало раптом холодне, як вийнята з води гартована сталь. Егоїзм! Недаремно десятки найкращих людей світу посилали тобі в різні віки свої прокляття.

Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 39-40.

 

Оля живет хорошо, если не сказать здорово. Квартира просторная, хорошо меблирована; гарнитур: шкаф, кровать, трюмо - все то неплохо. Но, хотя будучи гостем и не критикуют хозяев, скажу: гарнитур сформировался и у Оли, как человека. Она состоит из расчета практичности, предприимчивости, «улесливості», если это необходимо для благополучия семьи и т. д. Весь этот гарнитур чувств и привычек называется обывательством. Этим же поразил меня и В.Новиков.

Очевидно, жизнь сама по себе способствует формированию такого типа людей. Не будем очень строги к ним. Но я такой жизнью жить никогда не буду. Она удобна, жирна, уютна, но бесцветна, нет в ней той «разности температур», которая движет человека «все вперед и выше». Нет.

Лист двадцять сьомий // Шугай, О. «Усе живе – тепле…» [Текст]: Нове про Григора Тютюнника. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 175.

 

Та я і не міг написати першу заяву розумно і дипломатично, чи що. Це ділові люди вміють. Я ж не тільки не розвинутий в тактиці житейській, в тактиці пристосування до життя, але ще й ледачий щоби пристосуватися, треба витрачати енергію, а и мене її мало, та й та в село, в ліс, на річку й небо дивиться. Це не ниття, а істина, адже я чую себе. Надто багато пішло енергії в минулому.

Ну, і до всього іншого потрібно додати мій довірливий тихий ідеалізм — явище винятково національного походження, хоч і не всі українці ним заражені, особливо багато хто з моїх колег, запевняю Вас.

104. Лист до Н.П. Дангулової // «…Щоб було слово і світло» [Текст]: Листування Григора Тютюнника / Передмова, упорядкування, примітки, підготовка текстів О. І. Неживого. – Луганськ: Альма-матер, 2004. – С. 158.

 

Шлях у літературі

«Шукаю слово»... Але ж яка прекрасна, виважена, запашна мова його творів! Можемо сказати, як Гнат Хоткевич про Тараса Шевченка: «Мало того, що він знав мову,— він знав щось більшого: знав дух мови». І це тоді, коли письменник, як сам зізнався, двадцять років говорив виключно російською! Справді живою, колоритною мовою творів прозаїка захоплювався і поет Василь Мисик, дуже топкий знавець народної лексики. Розуміється, «потрібні» слова Григір Тютюнник шукав насамперед у живій розмовній практиці — невичерпній криниці народного буття. Але шанував і словники — багатющий фонд, золоті злитки, що не піддаються корозії часу. Якось на столі у редактора В. Корнієнка помітив «Російсько-українську фразеологію» Володимира Дубровського. Видання 1917 року і давно вже стало раритетом. (Примірник «Російсько-українського словника» цього ж автора зберігається в робочому кабінеті В. І. Леніна в Кремлі). Григір Михайлович узяв словник на якийсь час. А згодом передрукував, оправив. І не тільки для себе. Один із примірників передрукованого словника письменник пообіцяв подарувати іншому редактору — О. Лєнік. Але сталося так, що по дорозі до видавництва саме цей примірник у нього випросив письменник N. Що ж робити? І Григір Михайлович вирішив віддати редактору свій власний. Безмежна щедрість і тут не зрадила його...

Двері в літературу Тютюнник відчинив природно, як у світлицю. Ні, не в храм, — при всій повазі до храму, а саме в світлицю, де любов живе й оновлюється, де немає застиглості. Вражала його доступність, відкритість, незахищеність. Хоч був і строгий з виду, адже чорний, мов циган! А на вродливому, спокійному обличчі, як і в його брата Григорія, сліди прихованої муки. Такі люди рішучі, безстрашні, відчайдушні. Але серця у них ніжні, ранимі, як у дітей.

Шугай, О. «Усе живе – тепле…» / О. Шугай // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 476-477.

 

Він і в літературу прийшов, як приходять на свято - в усьому, чи, точніше, при всьому кращому, що мав за душею. І    довго, мені здається, вірив,  що так само         йдуть у напрямку Спілки письменників усі. Аж поки до тої Спілки дійшов і зрозумів, що привела його доля на торжище, де метикуваті його попутники миттєво викричали собі посади, премії, офіційну славу, а він - нічого, Хіба глибоко захований і з усіх сил тамований надрив, що давався усе ж взнаки в отаких, приміром, причіпках:

-        Миколо, нащо ти пишеш?

Я, що сидів у той час у письменницькій їдальні «Еней» разом (але майже випадково) із ним, аж зіщулився, помітивши, як дядечко, до котрого Григір звертався, здригнувся і, тримаючи перед ротом ложку з борщем, благально промимрив:

-        Грицю, не чіпляйся. Ти ж бачиш, я їм.

-        А нащо? Щоб писати, не тільки їдять, а й думають.

-        То й думай собі. А в мене перерва.

-        Перерва? Хіба в письменників бувають перерви?

-        Я ж не письменник зараз, а...

-        А хто?

Штонь, Г. Григір / Г. Штонь // Українська культура. – 2001. - №11-12. – С. 26.

 

«Хлопці» хочуть підмінити в мистецтві розвиток, поступ людського духу виробничими відносинами, утилітарними стосунками між людьми. Це спустошує і людину, і, слідом за нею, літературу...

Щоб писати фантастику, треба добре знати життя на землі. І головне — проблеми...

Проза — як стовбурна редька: тверда і без смаку.

Є тільки одна форма художнього твору — лаконізм.

Речення художнє — як чаша терпіння. Воно повинно бути повним, але не переповненим.

Те, що називають вершиною таланту,— то вершина критичного ставлення до себе.

Дійшов висновку, що я телепень. Отже, порозумнішав... Як це вам подобається?

Мені потрібно ще й вчитися думати на папері.

Із записників різних років // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 68-69.

 

Казав:

—      Я пишу трудно. І можу написати тільки про те, що добре знаю, що пережив чи відчув. Не можу писати речей об’ємних — в мене для них не вистачило, мабуть би, терпіння. До того я? не розумію, навіщо стругати романяру, коли ідею, думку, почуття, якими хочеш пройняти читача, можна вмістити в звичайному оповіданні на десяти — п’ятнадцяти машинописних сторінках?

Іншого разу:

—      Писати трудно. Але треба кожного дня долати цю трудність, виборювати майстерність, змушувати себе звикати до того, щоб писати справді художньою мовою, знаходити не вторинні деталі — живе, соковите слово. Це дуже трудно, але до труднощів теж звикають. Треба звикнути й тут — іншого не дано.

Маценко, І. «Я пишу трудно» / І. Маценко // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 332.

 

Потроху входжу в ритм міського життя і думаю: коли ж оця суєта залишить мене в спокої та засяду писати в хорошій душевній рівновазі, повільно, докладно, з насолодою і мукою від радості за кожну удачу... Та ба! Невже життя настільки хитре, в своїй підступності, що тільки водить за ніс наші добрі мрії та сміється потихеньку: що, мовляв, попалися!

Для роботи душі потрібна добра, благородна рівновага все-таки, а її немає.

В селі мені було легко, думалося, працювалося…

 

117. Лист до Н.П. Дангулової // «…Щоб було слово і світло» [Текст]: Листування Григора Тютюнника / Передмова, упорядкування, примітки, підготовка текстів О. І. Неживого. – Луганськ: Альма-матер, 2004. – С. 169-170.

 

Григір Тютюнник не був, як дехто, літературним гурманом. Але читати любив. (Та й хіба є хоч один путній письменник, який не цікавився б тими шедеврами, що створені попередниками?) Добру філологічну культуру встиг здобути, навчаючись в університеті. А «життєвих університетів» йому не бракувало.

Шугай, О. «Усе живе – тепле…» [Текст]: Нове про Григора Тютюнника. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 30.

Доля і час

«Інтелігент» для Тютюнника-студента — це не людина високої культури, а всі, хто відірваний від землі й фізичної праці, так звані «совслужащие», висуванці, які хвацько вкочувалися в село на лінійках, вбравшися для солідності в сталінські френчі, або й пішки заходили — у парусинових піджаках з дерматиновими портфелями. Від них, «уповноважених», нічого хорошого не ждали. Сиділи такі мармизи і в конторах, у бухгалтеріях, сушили голову, як знизити розцінки або ж обрахувати таких простаків, як Іван Срібний. Їх міські діти, котрі просочилися в університет, намагалися тепер відгородитися

від простонародного світу, претендували на елітарність і винятковість, підкреслювали її модним убранням (мода вже заповзла з «гнилого» Заходу).

Гуторов, О. Незахищене серце. Характер і час Григора Тютюнника / О. Гуторов // Прапор. – 1990. - №8. – С. 27.

 

Григір Тютюнник ніс правдиві й невтішні вісті про свій час. І при всьому тому його душа не озлобилася — вона була в нього чиста, світла, аж промениста. Співчутлива до чужого горя й радісно усміхнена до добра й краси. Тому-то й твори його сповнені людського тепла, ласки й милосердя до всього живого й сущого.

Він завжди схилявся перед красою світу, прагнув любові й гармонії: у взаєминах людей, у ставленні до роботи, у стосунках з природою — любові й злагоди в усьому, а коли не знаходив цього, глибоко страждав, ставав колючим і задерикуватим, ладним, як і його герої, іти з відкритим заборолом супроти людської байдужості, морального бруду, духовного убозтва. Це, зрештою, и ставало темою багатьох його творів.

А свою провідну тему Григір Тютюнник чітко сформулював в одному інтерв’ю: «Кожен письменник обирає собі тему найближчу, найріднішу його життєвому досвідові і — неодмінно своєму ідеалові людини в тому часі, в якому він живе. Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших їх виявах».

Людей з такою душею читач зустріне чи не в кожному творі письменника. Пишучи, Григір Тютюнник не шукав якихось виняткових історій, карколомних подій, незвичайних героїв — розповідав про те, чим живе, чим щоденно заклопотана людина-трудівник. Однак за цією позірною ординарністю поставали характери небуденні, долі такої драматичної напруги, які завжди були окрасою літератури.

Шевченко, А. Щастя і злощастя Григора Тютюнника / А. Шевченко // Літературна панорама. 1989 рік [Текст]: Збірник / Редкол.: В. Г. Дончик (голова) та ін. – К.: Дніпро, 1989. – (Вип. 4): 1989 / Упоряд. С. С. Гречанюк. – 1989. – С. 155.

 

Епітафія

Тоді я був ще дитиною, зовсім не розумів батька, а він сприймав мої юнацькі вибрики не розумом дорослого — душею вразливої дитини. Скільки я тій душі нещасній завдав болю! Ніколи собі цього не прощу! Батько часто повторював: «Мишко, ти мене зрозумієш, але тоді мене не буде...» На жаль, так воно й сталося... Зрозумів аж тоді, коли приніс у батькову кімнату руду глину на черевиках з його вічної оселі на Байковій горі. Ніякі сльози, ніяке каяття не допоможе повернути втрату. Особливо гірко від того, що слухав не батька, а тих, що зі своєю міщанською правотою живуть віками, а його вже немає і не буде. Дорога до батька була тернистою. Не розумів, вірніше, не хотів розуміти ні його самого, ні його оповідань. А коли зрозумів, то вже залишилися самі оповідання й залишився сам зі своїм болем та запізнілою мудрістю, нікому не потрібного. Якби я міг повернути батька, то я б, не вагаючись, віддав би своє життя, але як би я цього не хотів, то все одно це залишається лише фразою. Ми з ним були такі схожі і так ховалися й крилися один перед одним цією схожістю! Тепер несподівано відкриваю, що саме так говорив батько, саме так він про щось думав, а я сам, не знаючи того, часто йду тим шляхом, що його вже пройшов батько. А твій де? — запитують люди. А свій треба шукати, і пошуки ці нелегкі.

Тютюнник, М. Живу його болем… / М. Тютюнник // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 413.

 

Він поруч був — на відстані привіту —

На відстані правиці чи кивка.

Усмішкою торкався сумовито На відстані цигарки й сірника.

 

З Полтавщини щодня він повертався,

Благословенний чесними людьми, —

Спасибі, рідна стороно полтавська,

Що чесністю благословлялись ми.

 

Твій син здавався часом очужілим —

А він возносивсь

до людей

в село...

В його душі чиясь душа щеміла —

І поруч нього боляче було...

Ярмульський, А. Він поруч був… / А. Ярмульський // Вічна загадка любові [Текст]: Літературна спадщина Григора Тютюнника, спогади про письменника; укл. А. Шевченко. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 482.

 

Впорядкування: бібліограф ЗПБ М. М. Гриценко

Жовтень 2021 року