четвер, 23 квітня 2020 р.

Виставка – портрет «Микола Зеров – повернення із забуття»


Виставка – портрет
«Микола Зеров – повернення із забуття»
(До 130 – річчя від дня народження Миколи Зерова, українського поета, літературознавця, перекладача, краянина)

 Мої серпневі дні і безголосі ночі!
Самотні спомини на сірому узбоччі
Широко скруглених і вицвілих горбів,
Край придорожніх верб
і мудрих вітряків —
Які далекі ви, далекі і несхожі
На ті прогулянки, веселі та погожі,
Коли, не знаючи
ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин цитат,
Признань захованих
і явних декламацій.
Хто знав, що й дотепер,
до років горя й праці
Ті легковажні дні, уламки буйних літ,
Простягнуть золотий,
метеоричний слід?


     Саме цими рядками вірша, який з любов’ю до рідного краю написав краянин-зіньківець, хочемо розпочати розповідь про українського поета-неокласика, літературознавця, критика та полеміста, блискучого знавця і перекладача античної літератури, лідера українських «неокласиків», одного з найвидатніших постатей свого часу, нашого земляка – Миколу Зерова. 
      До 130 – річчя від дня народження Миколи Зерова в Зіньківській районній бібліотеці в читальному залі оформлена виставка – портрет «Микола Зеров – повернення із забуття», на якій представлені книги та огляд окремих видань  про непростий  життєвий і творчий  шлях поета.
      Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року в мальовничому Зінькові на Полтавщині в сім’ї Констянтина Іраклійовича Зерова, вчителя місцевої двокласної школи, згодом директора її, а з 1905 року – інспектора народних шкіл уже в Кролевці. Батько походив із селян і добре знав, скільки важе наука. Тому він зробив усе, аби його діти здобули вищу освіту. З п’яти синів Констянтина Зерова (було ще дві дочки), четверо стали відомими людьми. Дмитро Зеров - видатний ботанік, академік АН УРСР, Констянтин -  гідробіолог і Михайло - поет, що виступав під псевдонімом Михайло Орест. Мати  Марія Яківна, походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки. Величезний вплив на національне самоусвідомлення Миколи Зерова справили зіньківський знайомий їхньої родини А.Лещенко і рідний дядько, материн брат П. Яресько. Інтерес у сім’ї Зерових до літератури був великий. Зокрема, Микола навчився читати в чотири роки і світ класичного письменства залишив глибокий слід у його свідомості. В юному віці Микола, під впливом батька, також серйозно захоплювався ботанікою, географією та астрономією.
       По закінченні Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров навчався в Охтирській та Першій київській гімназіях. У 1909-1914 роках - студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.
       1912 року з’явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року - ще й жіночої гімназії. З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. У 1918-1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь».  Наприкінці 1920-х років він пише передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Від Куліша до Винниченка» (1929 р.). З голодного Києва Миколу Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу, де він працює близько трьох років. Усі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут, до якої було включено й перекладний розділ. Глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка». Також у Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.
      1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.
      1923 року до Києва повернулося чимало письменників, що об’єднались у рамках АСПИСу. Серед них вирізнялася літературна група, що її стали називати неокласиками, одним з лідерів якої був Зеров. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим. Неокласики влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення».
      1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М.Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами.
      Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях.
       Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками. В числі інших у зв’язку з процесом СВУ було заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх неокласиків.
       У лютому-березні 1930 року Зеров був змушений виступити «свідком» на процесі СВУ. Його становище було хитке й непевне. Всі останні роки фактично, йому було заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 — стає небезпечним навіть мовчання.
       Наприкінці 1934 року Зерова було остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й був змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. Переживши ще одну трагедію — смерть десятилітнього сина — М. Зеров переїжджає до Москви.
      У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року Зерова було заарештовано під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його доправлено до Києва для слідства. Його звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Це були єдині докази існування терористичної організації.
         Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого - 4 лютого 1936 року М.Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.  
        Наприкінці зими Зерова та засуджених з ним за тією ж справою відправлено до Карелії за маршрутом: «Ведмежа Гора-Кем-Соловки». В пункт призначення вони прибули у червні 1936 року. За станом здоров’я М.Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або був знищений). Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.
         9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Засуджено до розстрілу. Зеров разом з багатьма іншими представниками української культури був розстріляний в селищі Сандармох 3 листопада 1937 року. З документів відомо, що Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв. Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук’янівському кладовищі в Києві разом зі справжньою могилою його сина - Котика (Констянтина) Зерова.
        Віршований  доробок  Миколи Зерова  включає 100 творів  у  сонетарному жанрі (86  сонетів  і  14  сонетоїдів), 15  олександрійських віршів, 6 елегійних дистихів, а  також  ряд  віршів, написаних  в інших  формах -  віршів  переважно жартівливих  або  складених "на випадок". Його поезії 6 разів  виходили  книжками  в Україні  та  за  її  межами.
     Спогади  побаченого на  малій  батьківщині, в місті Зінькові, знайшли своє  відображення  у поезіях Миколи Зерова -  "Близнята" ("Квітень"), "Степові дороги", "Водник" ("Спогад") та ін. Враження від "гострої свіжості передсвітніх годин", любов до квітневих "присмерків прозорих" – це  все про наше,  рідне, зіньківське.
      Пропонуємо Вашій увазі декілька віршів поета-земляка, в яких звучить задушевна мелодія любові до рідного краю! Тож, читайте, відпочивайте і насолоджуйтесь прочитаними рядками!


БЛИЗНЯТА
(Квітень)
Люблю  я  й  досі  присмерки  прозорі
Квітневих  вечорів,  і  чорну  сіть
Вишневих,  яблуневих  верховіть,
І  по  калюжах  різнотонні  зорі.
Як  повійнуло  свіжістю  надворі!..
Десь  ключ  птахів  небачених  летить,
А  сутінь  гусне,  і  дзвінка  блакить
Вже  мерехтить  у  іскрявім  уборі.
Молочний  пас  обняв  небесну  шир,
І  чаші  видко  золотий  пунктир,
І  в  світлі  заходу  стоять  Близнята.
В  повітрі  вогкість,  холодок  і  млость,
І  бачить  неба  темноока  шата,
Як  сходить  ряст  і  набрякає  брость.

СУНИЦІ
Верхами  сосон  шум  іде  розлогий
І  хмарою  пухнатою  темнить
Високий  день  і  осяйну  блакить;
У  буйних  травах  плутаються  ноги.
Отак  би  тут  упасти  край  дороги,
Примкнувши  вії,  і  хоча  б  на  мить
Од  псів  гавкучих  солодко  спочить,
Од  ницих  душ,  підступства  і  тривоги.
А  там,  по  хвилі  набіжного  сну,
Натрапить  знов  на  риму  голосну,
На  ритми,  десь  у  серці  позосталі;
І,  соків  земляних  відчувши  міць,
Розплющить  очі  і  зустріть  коралі
Таких  веселих  запашних  суниць.

СТЕПОВІ ДОРОГИ
Видно  шляхи  полтавськії
І  славну  Полтаву
Я  бачу  їх.  Заломами  поволі
Вони  сповзаються,  за  шляхом  шлях,
В  розлогих  і  закурених  полях
Там,  де  стрункі  шикуються  тополі.
Крізь  жовтий  пил,  що  осідає  долі,
В  яру  з’явився  черепичний  дах,

Немає коментарів:

Дописати коментар