Літературні горизонти поета, письменника Василя Стуса за книгою О.Дорошенка "Василь Стус"

 

Відеозустріч
«Літературні горизонти поета, письменника Василя Стуса
за книгою О.Дорошенка «Василь Стус»

                                                    

Василь Стус. Поет. Правозахисник. Людина. Товариш. Чоловік. Батько. 85-річчя з дня народження якого ми відзначаємо цьогоріч. Знаний і незнаний. Політик і антиполітик водночас. Живий і давно - з точки зору життя людини, а не історичної перспективи - померлий. Хто він? Чому ось уже впродовж десятиліть після смерті, його постать притягує до себе увагу, викликаючи спротив одних і беззастережне захоплення інших.

                                            

І знову-таки - що змусило майже 100 000 людей вийти 19 листопада 1989 року на морозні вулиці Києва, щоб віддати останню шану тому, хто досі залишився невідомим. На всі ці питання ви знайдете відповіді у книзі О.Дорошенка «Василь Стус».

                                              

З якихось причин доля Василя Стуса видовжилась у часі, вкотре доводячи, що людина - попри всі обставини - таки спроможна подолати свій страх і стати гідною свого покликання.

                                              

А народився поет 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Вінницької області, був молодшим з чотирьох дітей. Невдовзі сім’я переїхала у Донецьк, аби втекти від примусової колективізації. Шкільне навчання не любив. Як він писав «…одне чужомовне, а друге дурне.  Чим швидше забудеш школу, тим краще.».

     Згодом вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту. Інститутські роки були нелегкі. Перша публіцистика віршована - захоплення Рильським та Вергарном. Опісля працював у сільській школі на Кіровоградщині. Там зігрівся душею і звільнився від студентського схимництва.

                                          

А далі служба в армії. Вірші звичайно не писалися, оскільки на плечах погони. Але там прийшов до нього Бажан, тоді ж - перші друковані вірші. Ну, а післяармійський час - був уже часом поезії. Це була для нього епоха Пастернака.  Після служби повернувся до вчителювання. Потім став літредактором газети «Соціалістичний Донбас», аж доки в 1963 році не вступив до аспірантури інституту ім.Шевченка. Тоді ж зайнявся виданням першої збірки віршів «Круговерть».  Можна припустити, що поезія зазвучала у Василевій душі як музика.

                                          

                                      Краю! Мій добрий обрію!

                                      У сизуватій млі,

                                      Там, де розтав вишиваний рукав,

                                      Лишилось серце…

                                    

Після знайомства з майбутньою дружиною Валентиною почав писати інтимну лірику - розкуту до еротичності й водночас витончено цнотливу.

                                      Твій голий голос, мов болючий заштрик,

                                      Устромлено в оцей грудневий свист.

                                      Іще пожди! Іще нестерпно ждати!

                                      Іще одна, мов переплеск весна…

                                    

Над збіркою «Зимові дерева» Стус працював у 1965-69 роках. Як і першу збірку опублікувати її виявилося неможливим. Та одна з самотужки надрукованих копій випадково потрапила до Європи і там була видана бельгійським видавництвом «Література і мистецтво».

         4 вересня 1965 року Стус бере участь у акції проти арештів української творчої молоді, що відбулася під час показу фільму «Тіні забутих предків». Наслідком для нього стало виключення з аспірантури. «Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації», - писав він.

                                                  

         Настав час низки швидкоплинних робіт: кочегар, різноробочий, редактор. При цьому треба було годувати сім’ю, на той час у нього уже був син Дмитро. Василь Стус ставав дедалі помітнішою фігурою: він писав відкриті листи до компартії, Спілки Письменників та Верховної Ради, критикуючи порушення прав людини.

                                                       

Найповніша збірка автора «Палімпсести» включає твори написані в 1971-77 роках. Більшість цього часу, з 1972 року, він провів у таборах Мордовії та на засланні в Магаданській області. «Палімпсести» вийшли друком уже після смерті автора у 1986 році. Туди увійшли вірші, які вдалося зберегти, доправивши  на волю у листах. А кілька сотень його віршів, в тому числі остання збірка «Птах душі», втрачені. «Палімпсести» починаються віршом, в якому мотив наче вихоплений з глибин невідомого пісенного світу. Схоже на те, що його спільність з Шевченком саме в тих палімпсестах з глибин півсвідомого.

         Влітку 1979 року Стус повертається з заслання до Києва, але всього за кілька місяців його знов заарештовують на 10 років таборів суворого режиму, та до кінця цього терміну він не дожив.

                                      Між співами тюремних горобців

                                      Причулося: синичка заспівала

                                      І тонко - тонко прясти почала

                                     Тоненьку цівку болю, мов з-під снігу

                                      Весняний первісток зажебонів.

         «Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. І думка така: поет повинен бути людиною. Ще ціную здатність чесно померти», - писав Василь Стус.

         Власне, після оголошення голодування він і помер 4 вересня 1985 року в карцері 36-ї зони на Уралі. Офіційною причиною смерті оголосили серцеву недостатність. Там же його і поховали. Перевезти тіло і перепоховати його в Києві рідним вдалося тільки через чотири роки. А у 1990 році Василь Стус був посмертно реабілітований.

                             

             Сьогодні твори Василя Стуса вже існують самостійно - їх  аналізують, вивчають. І, сподіваємося, ця книга допоможе зрозуміти, всупереч чому творив поет, як за таких обставин він зміг не просто залишитися собою, а й витворити світ, цікавий і для наступних поколінь.