Виставка – портрет «Микола Зеров – повернення із забуття»

Виставка – портрет

«Микола Зеров – повернення із забуття»

(До 130 – річчя від дня народження Миколи Зерова, українського поета, літературознавця, перекладача, краянина)

 Мої серпневі дні і безголосі ночі!

Самотні спомини на сірому узбоччі

Широко скруглених і вицвілих горбів,

Край придорожніх верб

і мудрих вітряків —

Які далекі ви, далекі і несхожі

На ті прогулянки, веселі та погожі,

Коли, не знаючи

ні прикрих дум, ні втрат,

Ми сповивали ніч у серпантин цитат,

Признань захованих

і явних декламацій.

Хто знав, що й дотепер,

до років горя й праці

Ті легковажні дні, уламки буйних літ,

Простягнуть золотий,

метеоричний слід?

     Саме цими рядками вірша, який з любов’ю до рідного краю написав краянин-зіньківець, хочемо розпочати розповідь про українського поета-неокласика, літературознавця, критика та полеміста, блискучого знавця і перекладача античної літератури, лідера українських «неокласиків», одного з найвидатніших постатей свого часу, нашого земляка – Миколу Зерова. 

      До 130 – річчя від дня народження Миколи Зерова в Зіньківській районній бібліотеці в читальному залі оформлена виставка – портрет «Микола Зеров – повернення із забуття», на якій представлені книги та огляд окремих видань  про непростий  життєвий і творчий  шлях поета.

      Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року в мальовничому Зінькові на Полтавщині в сім’ї Констянтина Іраклійовича Зерова, вчителя місцевої двокласної школи, згодом директора її, а з 1905 року – інспектора народних шкіл уже в Кролевці. Батько походив із селян і добре знав, скільки важе наука. Тому він зробив усе, аби його діти здобули вищу освіту. З п’яти синів Констянтина Зерова (було ще дві дочки), четверо стали відомими людьми. Дмитро Зеров - видатний ботанік, академік АН УРСР, Констянтин -  гідробіолог і Михайло - поет, що виступав під псевдонімом Михайло Орест. Мати  Марія Яківна, походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки. Величезний вплив на національне самоусвідомлення Миколи Зерова справили зіньківський знайомий їхньої родини А.Лещенко і рідний дядько, материн брат П. Яресько. Інтерес у сім’ї Зерових до літератури був великий. Зокрема, Микола навчився читати в чотири роки і світ класичного письменства залишив глибокий слід у його свідомості. В юному віці Микола, під впливом батька, також серйозно захоплювався ботанікою, географією та астрономією.

       По закінченні Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров навчався в Охтирській та Першій київській гімназіях. У 1909-1914 роках - студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

       1912 року з’явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року - ще й жіночої гімназії. З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. У 1918-1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь».  Наприкінці 1920-х років він пише передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Від Куліша до Винниченка» (1929 р.). З голодного Києва Миколу Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу, де він працює близько трьох років. Усі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут, до якої було включено й перекладний розділ. Глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка». Також у Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.

      1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.

      1923 року до Києва повернулося чимало письменників, що об’єднались у рамках АСПИСу. Серед них вирізнялася літературна група, що її стали називати неокласиками, одним з лідерів якої був Зеров. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим. Неокласики влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення».

      1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М.Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами.

      Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях.

       Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками. В числі інших у зв’язку з процесом СВУ було заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх неокласиків.

       У лютому-березні 1930 року Зеров був змушений виступити «свідком» на процесі СВУ. Його становище було хитке й непевне. Всі останні роки фактично, йому було заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 — стає небезпечним навіть мовчання.

       Наприкінці 1934 року Зерова було остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й був змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. Переживши ще одну трагедію — смерть десятилітнього сина — М. Зеров переїжджає до Москви.

      У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року Зерова було заарештовано під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його доправлено до Києва для слідства. Його звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Це були єдині докази існування терористичної організації.

         Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого - 4 лютого 1936 року М.Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.  

        Наприкінці зими Зерова та засуджених з ним за тією ж справою відправлено до Карелії за маршрутом: «Ведмежа Гора-Кем-Соловки». В пункт призначення вони прибули у червні 1936 року. За станом здоров’я М.Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або був знищений). Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.

         9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Засуджено до розстрілу. Зеров разом з багатьма іншими представниками української культури був розстріляний в селищі Сандармох 3 листопада 1937 року. З документів відомо, що Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв. Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук’янівському кладовищі в Києві разом зі справжньою могилою його сина - Котика (Констянтина) Зерова.

        Віршований  доробок  Миколи Зерова  включає 100 творів  у  сонетарному жанрі (86  сонетів  і  14  сонетоїдів), 15  олександрійських віршів, 6 елегійних дистихів, а  також  ряд  віршів, написаних  в інших  формах -  віршів  переважно жартівливих  або  складених "на випадок". Його поезії 6 разів  виходили  книжками  в Україні  та  за  її  межами.

     Спогади  побаченого на  малій  батьківщині, в місті Зінькові, знайшли своє  відображення  у поезіях Миколи Зерова -  "Близнята" ("Квітень"), "Степові дороги", "Водник" ("Спогад") та ін. Враження від "гострої свіжості передсвітніх годин", любов до квітневих "присмерків прозорих" – це  все про наше,  рідне, зіньківське.

      Пропонуємо Вашій увазі декілька віршів поета-земляка, в яких звучить задушевна мелодія любові до рідного краю! Тож, читайте, відпочивайте і насолоджуйтесь прочитаними рядками!

БЛИЗНЯТА

(Квітень)

Люблю  я  й  досі  присмерки  прозорі

Квітневих  вечорів,  і  чорну  сіть

Вишневих,  яблуневих  верховіть,

І  по  калюжах  різнотонні  зорі.

Як  повійнуло  свіжістю  надворі!..

Десь  ключ  птахів  небачених  летить,

А  сутінь  гусне,  і  дзвінка  блакить

Вже  мерехтить  у  іскрявім  уборі.

Молочний  пас  обняв  небесну  шир,

І  чаші  видко  золотий  пунктир,

І  в  світлі  заходу  стоять  Близнята.

В  повітрі  вогкість,  холодок  і  млость,

І  бачить  неба  темноока  шата,

Як  сходить  ряст  і  набрякає  брость.

СУНИЦІ

Верхами  сосон  шум  іде  розлогий

І  хмарою  пухнатою  темнить

Високий  день  і  осяйну  блакить;

У  буйних  травах  плутаються  ноги.

Отак  би  тут  упасти  край  дороги,

Примкнувши  вії,  і  хоча  б  на  мить

Од  псів  гавкучих  солодко  спочить,

Од  ницих  душ,  підступства  і  тривоги.

А  там,  по  хвилі  набіжного  сну,

Натрапить  знов  на  риму  голосну,

На  ритми,  десь  у  серці  позосталі;

І,  соків  земляних  відчувши  міць,

Розплющить  очі  і  зустріть  коралі

Таких  веселих  запашних  суниць.

СТЕПОВІ ДОРОГИ

Видно  шляхи  полтавськії

І  славну  Полтаву

Я  бачу  їх.  Заломами  поволі

Вони  сповзаються,  за  шляхом  шлях,

В  розлогих  і  закурених  полях

Там,  де  стрункі  шикуються  тополі.

Крізь  жовтий  пил,  що  осідає  долі,

В  яру  з’явився  черепичний  дах,

Прес – перегляд "Хворіти не будемо!"

            Прийшла весна, яка цього року стала для нас незвичною – ми всі вчимося жити за новими правилами, дотримуватись карантинних обмежень, працювати дистанційно, знаходити нові для себе розваги та заняття в умовах самоізоляції. Але, як зазвичай, навесні, багато хто замислюється, як поповнити організм вітамінами, для гарного самопочуття та відновлення організму після зими.

            Ми підібрали найбільш цікаві, на наш погляд, публікації з періодичних видань, які отримує наша бібліотека (газети «Зелена планета Земної», «Доброго здоров’я», «Будьмо здорові!», «Здоров’я і довголіття»), з порадами щодо весняного відновлення.

Відомо, що всі віруси бояться фітонцидів. А оскільки весна з її перемінної погодою завжди сприяє розповсюдженню вірусних хвороб,  їжте часник, цибулю, які захищають від вірусів. Споживайте хрін, лимон, імбир, робіть сироп  із соку редьки. А ще підсилюйте свій імунітет, заварюючи листя смородини, її гілочки та ягоди. Загалом стіл в кожній родині, як радить Наталя Земна, має бути «зеленим», «живим»: в цей час треба вживати багато вітамінів, підсилювати імунітет, він на 85% залежить від того, як людина харчується, як працює її травна система.

          Наталя Земна в газеті «Зелена планета» за 19 березня пропонує  фітовір і фітофлав – дві  фітокомпозиції, які заслужено користуються великим попитом. Цими  засобами можна змастити губи, носа, щоб віруси не потрапили в організм через слизову оболонку.   Полоскати горло  настоянками лікарських рослин (календули, шавлії, евкаліпту) та прополісу, розчинами солі та соди (1 чайна ложка на склянку теплої води).

          А чи знаєте ви як давно люди дізналися про користь рослин для здоров’я? Відповідь на це запитання знаходимо в газеті «Зелена планета Земної» №5 за 5 березня цього року в статті «Коли народилось траволікування», де говориться: «Вчені отримали дані, що неандертальці, найближчі наші родичі, вміли використовувати рослини для лікування. Це встановили, проаналізувавши ДНК та хімічний склад скам’янілого зубного нальоту на кількох черепах, вік яких від 36 до 48 тисяч років. У списку рослин, які були визначені таким чином, ромашка, деревій, тополя, мох, кедрові горіхи, а також їстівні гриби і гриб пеніциліум, який, як тепер відомо, виробляє антибіотик пеніцилін. Оскільки ромашка, деревій, тополя не належать до харчових рослин, так само, як і пеніциліум, вчені припускають, що неандертальці використовували їх для лікування: полегшення болю чи зняття запалення».

          Яку ж роль відіграє той чи інший вітамін і в яких продуктах його найбільше -  дізнаємось, прочитавши статтю «Країна вітамінів» у цім же номері газети.

          «Гримуча суміш – обліпиха з медом» - так називається стаття, опублікована в газеті «Добре здоров’я» №6, за березень 2020 року, де пропонується нетрадиційний метод лікування у боротьбі з застудними захворюваннями і не тільки з ними – обліпиха з медом.

         Пропонуємо один із них: ретельно перемішати свіжовичавлений сік ягід обліпихи (від 3 до 5 склянок), 2-3 ложки меду (краще акацієвого), 1 склянка води (тільки не сирої), 0,5 склянки відвару м’яти. Зберігати напій у холодильнику. Перед застосуванням злегка підігріти, щоб не застудити горло. Пити по чашці на день.

       Здавна застосовують як загальнозміцнюючий  засіб - шипшину. У народі кажуть, що плоди шипшини заміняють сім лікарів. У 100 грамах свіжих плодів міститься вітаміну С більше, ніж у 10 лимонах.  Відвар або настій плодів підвищує опірність організму до застуд та інфекції. Більш детально читайте в газеті « Добре здоров’я» № 22 за 2019 рік с.12 .

    Радимо скористатися статтею «Найпростіший засіб для підвищення імунітету – волоські горіхи», опублікованою в газеті  «Добре здоров’я»  №24 за 2019 рік, де говориться, що треба просто з’їдати по 5-6 волоських горіхів щодня.

   Про «Ефективні методи боротьби із застудою», шляхом використання природніх антибіотиків – часнику і цибулі, які зміцнюють імунну систему і підвищують захисні функції організму ,читайте  в газеті « Добре здоров’я»  №2 за 2020 рік.

    Варто ввести в ваш раціон харчування яблука, імбир та цитрусові : апельсини, лимони, мандарини і грейпфрути.  Про це читайте в статті «Продукти, що впливають на імунітет» , опублікованій в газеті  «Здоров’я і довголіття»  №10 2020 року.

Отже, шановні наші віртуальні користувачі, використовуйте поради народних цілителів , бережіть себе  і тоді хворіти не будете !  

 Будьте здорові! Цього ми бажаємо всім нашим краянам.

«Чорнобиль: біль, скорбота, пам’ ять»

 «Чорнобиль: біль, скорбота, пам’ ять»

Чорнобильський вітер по душах мете,

Чорнобильський пил на роки опадає.

Годинник життя безупинно іде,

… Лиш пам’ять, лиш пам’ять, усе пам’ятає.

Говорять час – найкращий лікар і немає ран, які б не піддавалися його лікуванню. Але коли думаєш про Чорнобиль, про те страшне лихо, що накрило своїм чорним крилом відразу мільйони людей, розумієш, що виключення все ж бувають…

         Пролетіло більше трьох десятиліть, проте й дотепер день 26 квітня залишається в нашій пам’яті чорною датою.  Тоді на Чорнобильській АЕС  сталася трагедія планетарного масштабу, яка докорінно змінила життя усіх нас. Лише в Україні тоді постраждало 3,2 мільйони чоловік, кожен третій з яких дитина, залишили рідні домівки майже 100 тисяч людей.

І навіть через 34 роки страшне лихо нагадує про себе: невиліковними хворобами, селами, які пустками оточують прилеглу до ЧАЕС територію, скрипом старих каруселей та гойдалок, на яких вже ніколи не дзвенітиме щасливий дитячий сміх, здичавілими парками, по доріжках яких вже ніколи не гулятимуть закохані… А ще - спогадами, спогадами тих, хто в далекому 1986-му докладав неймовірних зусиль для ліквідації аварії, ціною власного життя та здоров’я приборкував  невидиний пекучий атом. Серед них і наші земляки, зіньківчани – ліквідатори аварії.

         Згадує зіньківчанин Петро Васильович Рудько, ліквідатор аварії на ЧАЕС: «… Коли потрапили до 30-ти кілометрової зони, жили в колгоспній конторі, яку було дезактивовано. Знаходилась вона в селі Оранне, де півсела – чиста, а пів – забруднена. Працювали спочатку в своєму одязі, а потім почали видавати спецодяг. Кожному видали дозиметр і спеціальну таблетку, яка вбирала радіацію. Місцевість – немов після війни: все розвалене, побите. Коли перебували там було постійне відчуття задухи, тіло було вкрите плямами «марганцевого кольору». На роботу нас возили потягом, облитим свинцем. Навколо станції був сірий ліс: дерева зрубані, накриті спеціальною плівкою та шаром землі…». І це лише частинка з того, що бачили, переживали та в яких умовах працювали наші земляки, в життєвому паспорті яких назавжди вкарбовано - «чорнобилець».

         Ця трагедія не має права на забуття: чорно-білими кадрами хроніки, трагічними кольорами сучасного кіно, рядками в газетах та книгах вона живе поряд з нами, вкотре нагадуючи – ми повинні пам’ятати, пам’ятати, щоб жити, дихати чистим, не радіоактивним повітрям.

Роковинам трагедії в Чорнобилі присвячена книжкова виставка «Чорнобиль: біль, скорбота, пам’ять», розгорнута на абонементі районної бібліотеки для дорослих. На ній представлені книги: «Віч-на-віч з Чорнобилем» О.Гусєва, «Чорнобиль - вічний біль» та «Обпалені зорею полин», написані колективом авторів-зіньківчан, «Пройти крізь Чорнобиль» Г.Аккерман,  «Екскурс у Чорнобиль» М.Сущенка, «Пропусти Чорнобиль крізь серце» М.Загреби та багато інших.  Доповнюють виставку світлини, спогади наших земляків-ліквідаторів та архівні документи.

         Доземний уклін усім, хто забувши про себе, відвів від світу страшну долю – стати атомною пустелею. Нехай минають роки та час не владний над звитяжцями, що здійснили подвиг. Він - незабутній, як і біль Чорнобиля.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ЕКСКУРС « У ВИРІ НАРОДНОГО ЖИТТЯ»

 ЛІТЕРАТУРНИЙ ЕКСКУРС

« У ВИРІ НАРОДНОГО ЖИТТЯ»

(до 100 – річчя від дня народження Григорія Тютюнника).

Григорій Тютюнник… Його поява в українській літературі стала спалахом великого таланту, в якому аж «зашкалювало» від гіркої правди, щирості, доброти і людяності. Він був людиною орлиного злету. Високочолий, з великими руками трудівника, нерозтраченою ніжністю душі і сумовито замисленим поглядом. З далекого дитинства, що пахло ожиною, з голубої ташанської юності він на все життя виніс любов до землі-годувальниці.

         Григорій Тютюнник народився 23 квітня 1920 року в селі Шилівка на Зіньківщині. Дитячі та юнацькі роки його припадають на час, коли на селі відбувалося становлення нового колгоспного ладу. Семирічка в рідному селі, Зіньківська середня школа, філологічний факультет Харківського університету – такий шлях навчання Григорія.

                   Я згадую студентські роки, я не забуду їх ніколи…

                   І нашу вулицю Артема, і серця ніжного биття,

                   Де починалася поема мого студентського життя.

Йому виповнився 21 рік, коли почалася Друга світові війна. З війни Григорій повернувся тяжко хворим, один з осколків був в його тілі поруч з серцем. В тяжкому стані він закінчує університет і віддається вчительській роботі.

                   … Гранатою й ножем фашистську бив гидоту

                   Я троє літ спалив без повороту,

                   Гасаючи в лісах на змиленім коні,

                   Навчивсь ненавидіть й любити на війні.

Григорій Тютюнник залишив нам лише кілька книжок, але вклав у них усі свої сили, весь свій талант, свою велику любов до людей і життя. Шлях його у велику літературу не був легким.

 В наполегливій праці, палкому горінні народжувався роман «Вир» - окраса української літератури та вершина його творчості. Автор не встиг дописати його, роман обривається наприкінці другої книги, але й незакінчений цей твір продовжує жити серед найкращих здобутків нашої літератури. Григорій Тютюнник з великою майстерністю змальовує епічну картину життя колгоспного села Троянівка до і під час Другої світової війни, знайомить з людьми нелегкої долі, які мужньо захищали честь Вітчизни. За цей твір письменник посмертно нагороджений Державною премією ім. Т.Г.Шевченка.

         Окремим виданням вийшла його книжка оповідань «Зоряні межі», яка не залишила помітного сліду в його творчості, але підтримала бажання митця взятися за прозу.

Збірка віршів «Журавлині ключі» - в основі яких велика любов до рідної землі, роман «Буг шумить», який розповідає про перші повоєнні роки на Західній Україні, повість «Хмарка сонця не заступить» - в якій автор виступив як чудовий пейзажист, передавши в яскравих образах немеркнучі образи  природи рідного краю.

                   Вкраїно, як я снив тобою… я рвавсь до тебе полем бою,

                   Душа, як море в час прибою, знудьгувалась за тобою.

                   Тепер у тихі, мирні дні, ти знову дорога мені…

Від сторінки до сторінки, від романів до повісті виростав талант Григорія Тютюнника. Талант мужній і ніжний, суворий і щирий. Щедра доля, яка дала можливість розкритися могутньому тютюнниківському слову, стала безсилою перед смертю, що безупину чатувала на свого улюбленця під час війни і наздогнала його через п’ ятнадцять років опісля.

         Григорій Тютюнник пішов з життя, коли йому був лише 41 рік. Таким лишився він у пам’яті, тих хто знав його: молодим, кремезним, з чорною чуприною, з вдумливим і трохи замріяним поглядом, невтомним у праці життєлюбом.

                   Життя своїм потоком потече…

                   Та буде жаль до болю гірко,

                        Поезію недоспаних ночей і недочитаних сторінок…

Сторінками книг Миколи Зерова

Сторінками книг Миколи Зерова

Огляд літератури до 130-річчя від дня народження Миколи Костянтиновича Зерова (1890-1937), українського поета, літературознавця, перекладача

Микола Костянтинович Зеров (26 квітня 1890 року – 3 листопада 1937 року, Сандармох, Республіка Карелія) – український поет, літературознавець, аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної школи і перекладач античної поезії.

Молодший брат Миколи – Михайло – став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат – Дмитро Зеров – став ботаніком, академіком АН УРСР.

Творчість Зерова складна й багатогранна, проте залишалася практично невідомою до настання незалежності України. В даному огляді спробуємо пролити світло як на деякі дослідження Миколи Зерова, так і на видання про його творчість.

Розпочнемо знайомство з творчим доробком поета з двохтомника Зеров М.К. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 1.: Поезії. Переклади / Упоряд. Г.П. Кочур, Д.В. Павличко. – 843 с. Перший том творів Зерова містить передмови Максима Рильського та Дмитра Павличка. Сонети, сонетоїди, поезії російською мовою – весь обшир віршованої творчості Миколи Зерова можна прочитати у цій книзі. У більшості з них читається вплив класичної римської традиції. Сам поет часто звертався до
давньоримських авторів. Зустрічаємо переклади творів Катулла, Вергілія,
Горація, Овідія. Є тут навіть переклади філософського трактату Тіта
Лукреція Кара «Про природу речей». Крім того, є переклади латиномовних
поезій європейських авторів, переклади класиків російської, білоруської,
італійської, німецької, англійської, французької, бельгійської поезії та прози.

 Ще один збірник – Зеров, М.К. Вибране: Поезії, переклади, дипломна робота / М.К. Зеров; Передм. М.М. Сулими. - К.: Укр. письменник, 2011. – 712 с. цікавий тим, що містить спогади про самого Миколу Зерова Петра Горецького, а також дві автобіографії, написані автором. Доволі оригінально Микола Зеров пише, причому від третьої особи, про власну літературну працю: «Писав на своєму віку поезії, критичні статті та історично-літературні розправи. До драм, оповідань і доносів не причетний. Найтяжче даються йому поезії. Пише поволі і, перш ніж сісти до столу, мусить перемагати досить сильну і самому неясну в основі відразу до писання...».

 

Зеров, М.К. Українське письменство. - К.: Видавництво Соломії
Павличко «Основи», 2003. – 1301 с. – чи не найфундаментальніша праця Миколи Зерова. Це таки справжній підручник для тих, хто цікавиться українською літературою, хоча автор і зазначає, що книга не претендує на це звання. У цьому дослідженні подані нариси про красне письменство від
XVIII століття до 1920-х років. Книга містить масу першоджерел: статей, рецензій, нотаток та виступів. Окрім того, ця об’ємна книга містить більше
ніж 200 сторінок листів Миколи Зерова до своїх колег та рідних.

Книга Брюховецький В.С. Микола Зеров: Літ.-критич. нарис. - К.: Рад. письменник, 1990. - 309 с. є першою монографічною працею, в якій висвітлюється життєвий і творчий шлях Миколи Зерова. Останній постає на сторінках дослідження як поет, перекладач, критик та історик літератури. Кожна іпостась Миколи Зерова описується в окремому розділі. Автор книжки, доктор філологічних наук, на основі архівних та маловідомих сучасному читачеві матеріалів досліджує його творчу діяльність. Адже сучасників, як пише автор, захоплювала зеровська широта поглядів, глибина знань, сміливість суджень, рідкісне чуття слова, естетична вимогливість. Мабуть, ні про кого з тогочасних письменників не написано скільки спогадів. Небагато є митців, кому присвячено стільки поезій. Писали учні й просто прихильники таланту, видатні поети-сучасники й представники молодших поколінь...

Вчителям-філологам та всім, хто цікавиться літературою стане у нагоді
збірник Творчий доробок братів Зерових. – Суми: Видавництво «Козацький вал», 1999. – 44 с. (Імена на літературній карті Сумщини). У збірнику вміщені унікальні спогади, фотодокументи про братів Зерових, раніше ніде не опубліковані. Найбільше уваги в збірнику приділено кролевецькому періоду життя і творчості Миколи Зерова. Вперше подані
спогади Петра Горецького про Миколу Зерова (з дозволу С. З. Горецької, племінниці й жительки Кролевця). Зі сторінок збірника ми дізнаємося, що окрім своєї безмежної любові до поезії, Микола Зеров дуже любив архітектуру та астрономію. Часто своїх знайомих дивував розповідями про різні будови, а дивлячись на зоряне небо оповідав міфи про зірки та сузір’я.

Справжньою перлиною серед книг про Миколу Зерова є дослідження Зеров, К. Повернення із небуття. Микола Зеров / К. Зеров. – К.: АВЕРС, 2008. - 66 с. Автор у передмові зазначає: «Першою моєю спробою зробити свій внесок у родинний літопис була розвідка про життя та творчий шлях мого прадіда — відомого письменника і літературознавця — Миколи Зерова... У своїй розвідці я вирішив приділити особливу увагу життю М. Зерова у 30-х роках, в контексті масових політичних репресій у Радянському Союзі, оскільки в долі поета, як в краплі води, віддзеркалилася вся сутність антигуманного антинародного сталінського тоталітарного режиму...»

Як бачимо, Микола Зеров посів чільне місце серед плеяди українських літераторів того часу. Плекаймо й пам’ятаймо його творчий доробок, адже саме йому, як нікому іншому вдалося донести до сучасників голос античної класики, надати їй нового звучання.